Публікуємо есе з книги «25 років присутності. Сучасні українські художники»: Ігор Гусєв

Ігор Гусєв народився 1970 року в Одесі. Закінчив Одеське художнє училище ім. М. Грекова. Один із провідних українських художників, автор перформансів, об’єктів та інсталяцій, поет, рок-музикант. Живе та працює в Одесі.

Вибрані виставки:

• «Дух часу» (2016, Zenko Foundation, Татарів, Івано-Франківська обл., Україна);
• «Сповідь резидента» (2016, Pizana Gallery, Подоріца, Чорногорія);
• «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво 1985–2015. З приватних колекцій» (2015, Мистецький Арсенал, Київ); «Сучасні українські художники і Panton Chair» (2014, PinchukArtCentre, Київ);
• «I Am a Drop in the Ocean» (2014, Kunstlerhaus, Відень);
• «Contemporary Ukrainian Artists» (2013, Saatchi Gallery, Лондон);
• «Орієнтація на місцевості» (2013, НХМУ, Київ):
• «Arsenale 2012. Міжнародна бієнале сучасного мистецтва» (2012, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Космічна Одіссея» (2011, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Українська Нова хвиля» (2009, НХМУ, Київ);
• «Restart» (2009, Морський Арт-термінал, Одеса, Україна);
• «Прощавай, зброє!» (2004, Мистецький Арсенал, Київ);
• «За порогом» (2002, ЦБХ, Москва);
• «Виставка картин» (2000, Художній музей, Одеса, Україна);
• «Лабіринт» (1998, Друга бієнале графіки, Прага);
• «Синдром Кандинського» (1995, Краєзнавчий музей, Одеса, Україна);
• «Простір культурної революції» (1994, Український Дім, Київ);
• «Штиль» (1992, НСХУ, Київ).

Сучасне мистецтво — універсальна зброя

Є така історія, яку стрьомно розповідати, але я можу — легко. Остаточне рішення стати художником я прийняв після того, як відвідав виставку Іллі Глазунова. Тоді я навчався чи то в першому, чи в другому класі. Ми з батьками прийшли в музей і стали в кінці велетенської черги. Коли, нарешті, ми потрапили в зали, я побачив гігантські роботи, на яких були зображені літаючі мужики, сокири, царі, щось неймовірне… Словом, лубочний сюрреалізм, який зовсім не був прийнятий у Радянському Союзі. До цього часу пам’ятаю, як довго не міг відійти від полотна, де поруч зі свинею злітала ракета, і тут же стояв Пушкін… При вступі до Одеської художньої школи, куди мене прийняли без іспитів, директор запитав: «А які художники тобі подобаються?». І я відповів: «Васнецов, Айвазовський, Рєпін, Глазунов…». Директор зауважив: «Ну, Глазунов не повинен подобатися». Досі не можу збагнути, чому не повинен. Звичайно, з часом я переоцінив своє ставлення до Іллі Сергійовича, але те, що він вплинув — це факт.

«Печаль Клеопатри» Арсена Савадова я, чесно кажучи, наживо не бачив. Тільки на постері в натуральну величину. Саша Соловйов для одного проекту, пригадується, роздрукував-реанімував. Однак після «Печалі Клеопатри» стало зрозуміло остаточно — українське мистецтво більше не буде таким, як раніше… Отож, «Печаль Клеопатри» можна вважати точкою неповернення.

Як це робилося в Одесі? Наприкінці 80-х — на початку 90-х в Одесі був у моді концептуалізм, і художники Ануфрієв, Войцехов, Чацкін орієнтувалися взагалі на те, що відбувалося в Москві. Прапор постмодернізму в Одесі підняв Ройтбурд. Володіючи талантами не тільки художніми, але й організаторськими, він зібрав навколо себе групу молодих художників, і вони стали розвивати так зване «південне крило українського трансавангарду». У фахових виданнях їх назвали «Нові ніжні». У той час з рук у руки вже ходив чудовий журнал «Декоративне мистецтво», який, хоч і був рупором радянського мистецтва, проте дуже швидко ввібрав тенденції сучасного і почав активно його пропагувати, завдяки сильній команді журналістів і мистецтвознавців. Думаю, це були ентузіасти з-поміж тих, хто писав книги на кшталт «Антимистецтво, або руйнівний вплив модернізму», де, під «соусом» критики західного мистецтва, можна було прекрасно з ним ознайомитися! Журнал неймовірно радував у візуальному плані — адже в ті роки дефіцит інформації був величезний. А коли, після реалізму з доярками й трактористами, на сторінках «Декоративного мистецтва» з’явилися роботи українських трансавангардистів Слона [Олега Голосія. — Прим. автора], Гнила [Олександра Гнилицького. — Прим. автора], Арсена Савадова, «ДМ» став таким собі місцевим Flashart’ом.

Це був час перебудови, гласності і значного ослаблення цензури. Кожен другий інженер дізнався, що існує такий художник, як Сальвадор Далі і полюбив його (до речі, Далі й досі залишається чи не «головною любов’ю» технічної інтелігенції.) Потім з підземних переходів виліз і підкорив серця радянських обивателів Борис Валеджіо. Ось на цьому строкатому тлі зароджувалося й розвивалося сучасне українське мистецтво. Бурхливо, але недовго. Насамперед через те, що розвалився Радянський Союз. У всіх з’явилися інші проблеми.

З художниками «Паризької комуни» я познайомився в 1992-му, на виставці «Штиль», ще в Спілці художників. Це був прекрасний час! Для мене все тільки починалося. Але, як з’ясувалося згодом, увійшов я в сучасне українське мистецтво в той момент, коли воно починало впадати в анабіоз на довгі роки. Пам’ятаю, на «Штилі» познайомився з банкіркою Кренделевою, якій продав роботи, що називається, зі стін, за дуже гідні, на ті часи, гроші. І тоді ж вперше зіткнувся з «оскалом капіталізму». Гроші, які пообіцяли виплатити відразу, я отримав тільки через півроку, коли це була вже зовсім інша сума. Так я вперше замислився про сучасність і своєчасність.

Навіть в Одесі мені кажуть, що я іронічний, хоча в Одесі, по-моєму, іронічні всі. По суті, іронія — спосіб поділитися зі світом своїми думками, не висловлюючи всієї правди, яка може комусь здатися гіркою, комусь колоти очі. Та й не завжди вона потрібна людям… А так, алегорично, зручніше, — ніби і message відправив, і залишив місце для інтерпретації. Це мене завжди в мистецтві приваблювало — начебто і працюєш з істиною, але точних рецептів, які пропонують інші сфери людської діяльності, не даєш. Та й одеський менталітет заснований на єврейській культурі, суть якої — притча, алегорія. Нормальний одесит нічим не відрізняється від відпочивальників. Хіба що туристи відпочивають в Одесі, в основному, раз на рік. І завдяки надлишку вільного часу в одеситів народжуються риторичні перли, які перетворюються в мовні потоки. А там і до гумору недалеко. А він в Одесі є національним видом спорту! Так що, Одеса постімперської епохи, такі да, ще жива.

Імперія все-таки рухнула. Раніше в Одесі було ознакою хорошого тону говорити, що Одеса — це російське місто: Катерина там, імператори, російський флот… В один момент усе ніби вітром здуло — і про це вже не говорить ніхто.

Сучасне мистецтво — універсальна зброя. Це так. Воно — частина геокультурної політики будь-якої високорозвиненої країни. Досить нав’язати свою культуру, моду на своїх музикантів, письменників і художників, — і ви вже завоювали півсвіту. Звісно, для затвердження свого панування так зазвичай приходять тільки наддержави: китайці, американці, англійці. Розкрутили на державному рівні ще на початку дев’яностих Young British Artists (художників, зібраних разом за формальною ознакою), і до цього часу вони попереду планети всієї! Те ж саме можна сказати і про китайських художників, яких курує компартія. За всієї моєї любові до України — тут про державність зараз говорити складно. Але рано чи пізно Україні доведеться розвивати своє мистецтво, залучаючи фахівців, які в цьому дійсно розбираються. Не тих, які, з любові до національних традицій, готові на будь-якому бієнале всіх залити борщем і закидати галушками. Колись же прийдуть професіонали в Міністерство культури… З’явиться реальне фінансування, ось тоді й можна буде говорити про наявність культурної політики, і, цілком імовірно, розраховувати на результати. Щоправда, життєвий досвід підказує, що, найвірогідніше, буде інший сценарій — Україна піде своїм парадоксальним шляхом. Але будемо сподіватися.

Прихильність України до живопису має кілька причин.

Сімдесят років радянського режиму недосвідченому глядачеві нав’язували думку, що справжнім образотворчим мистецтвом може бути тільки живопис, графіка і скульптура. Відповідно зросли кілька поколінь, які люблять тільки живопис і вважають мистецтвом тільки живопис (ну, там ще графіку, скульптуру). Тому традиційно нові медіа, перформанс, інсталяція серед широкого кола глядачів не вважаються мистецтвом, а так собі, пустощами.

У нас не звикли платити за ідею. Приходить на виставку нувориш, дивиться на всі боки й авторитетно заявляє: «Та мій водій зробить краще!». У водія, звісно, не виходить, але його молодший брат із рекламного агентства з легкістю береться відтворити все в кілька разів дешевше. Людям, які крадуть вагонами, пояснити, що за ідею потрібно платити, іноді буває складно.

Коли на Заході людина купує сучасне мистецтво, наприклад дорогу інсталяцію, вона автоматично інвестує в розвиток культурного рівня країни і отримує можливість не платити якісь податки. А якщо інсталяцію вона купує для свого офісу, то може віднести покупку на рахунок бізнес-витрат і, знову ж таки, отримати податкові пільги. Може ще пару островів докупити заодно — усе дуже розумно й тонко.

Хоча я в цьому слабо розбираюся. Я художник. Міг би робити тільки інсталяції, але зберігати ніде. Тому живопис — наше все, але чому б і ні?

Записала Інга Естеркіна