– Пане Юрію, давайте поговоримо про мистецьке об’єднання «ЧервонеЧорне» і про арт-резиденцію, яка існує в Каневі.

– «ЧервонеЧорне» – це насамперед фонд, це серйозне об’єднання, яке дає можливість художникам і скульпторам самовиражатися так, щоб їхні твори отримували фіксацію у реальному житті. Хтось має якусь ідею, хтось має якусь концепцію, хтось працює з каменем. Усе це можна реалізувати на нашому майданчику. Я думаю, «ЧервонеЧорне» сьогодні справді твердо стоїть на ногах. Можна приїхати в Канів і подивитися на результати діяльності. На симпозіумах зроблено понад 20 скульптур з каменю, граніту. Можна подивитися на цілі концептуальні серії робіт, які створили, наприклад, Влада Ралко, Володимир Будніков, Олександр Бабак. Ці люди вже кілька років працюють на нашій платформі. Тобто сьогодні мистецьке об’єднання – це територія, де можна створити те, що хочеш. Якщо ти точно знаєш, що прагнеш сказати, тобі вдасться зробити це в нас.

– «ЧервонеЧорне» займається також документуванням мистецтва. Ви постійно створюєте і видаєте разом з митцями книжки про їхні художні серії, їхню творчість. Чотири художники, які постійно перебувають на території резиденції, – це живописці Володимир Будніков, Влада Ралко, Олександр Бабак і скульптор Олександр Дяченко як куратор скульптурного симпозіуму. Чому саме ці художники? Чим вони вам близькі?

– Коли працюєш з ними, відчуваєш себе більш свідомим щодо того, що робиш. Ти лише допомагаєш чомусь дуже важливому відбутися, а все вже відбувається без тебе. Напевно, це основна причина нашого вибору. От, скажімо, Володимир Будніков і Влада Ралко готуються заздалегідь. Вони їздять по світу, відвідують Європу, старовинні міста, думають над тим, що вони хотіли б передати. Пізніше Володимир і Влада п’ють зі мною каву, розповідають про те, яка в них ідея, а мені залишається тільки допомагати простими речами для того, щоб усе відбулося: надати майстерню, забезпечити певний рівень побуту, зробити все необхідне для того, щоб ці люди отримали задоволення від праці.

Те саме стосується й Олександра Бабака. Коли дивишся на нього, створюється враження, що він носить у собі відчуття того, чим живе планета. Олександр – людина планетарного рівня, яка просто злилася з простором. У результаті отримуєш роботи, які, напевно, і не Олександр Бабак створив, а він лише відчуває, як ним керує космос.

Коли працюєш з Олександром Дяченком, то все дуже тихо і спокійно. У результаті отримуєш медитативну роботу і можеш думати про неї цілий рік. Усе це разом захоплює, дає можливість набагато якісніше прожити час. Таким чином ти можеш поділитися з іншими своїми знаннями, своїми відчуттями, дати людям змогу доторкнутися до закінченої роботи, а не просто якоїсь картинки, яку хтось намалював і десь хтось продав. Це основна ідея мистецького об’єднання.

– Скульптурний симпозіум став майданчиком для міжнародного діалогу, адже ви запрошуєте скульпторів не тільки з України, а й з Азії, наприклад, японських митців. Крім того, у вас у резиденції були грузини, італійці. Вони мають змогу працювати саме з каменем, гранітом. Звідки така любов до скульптури та її розуміння? Ви ризикуєте, бо даєте можливість художникам утілювати свої проекти в життя прямо у вас на очах…

– Раніше я дуже сильно хвилювався і вважав, що обов’язково треба запросити художника, майстра, робота якого мені безперечно має сподобатись, усе має відбуватися саме так, як я хочу. Однак з часом я цілковито змінив своє ставлення, бо зрозумів, що виконую лише певну роль і рано чи пізно ця робота буде на місці, а це вже не мені вирішувати, куди вона потрапить і як її сприймуть люди.

Люди сприймають скульптуру по-різному. Одні реагують на одну роботу, другі – на іншу, треті сприймають усе комплексно. Але важливо, що це породжує в них подив і запитання: «А навіщо?» Людина починає аналізувати, і я вважаю, що цим ми вже досягаємо певного результату. Тому сьогодні мене взагалі не цікавить, сподобається мені робота чи ні. Моє завдання – організувати все так, щоб майстер високого рівня потрапив на територію України, мав усе необхідне для роботи, відчував себе тут як удома і зробив щось, чим може насолодитися око людини, яка в майбутньому побачить його роботу.

Я більше схиляюся до роботи з японцями, тому що вони зовсім по-іншому ставляться до витвору з каменю або до скульптури в цілому. У них якась інша філософія, вони по-іншому працюють, і мені дуже близький їхній погляд на життя. Процес роботи японців над каменем мене захоплює більше, ніж сама робота. Вони здатні прокидатися о шостій ранку, робити дихальну гімнастику і рівно о сьомій годині починати працювати. Це мене неабияк надихає, робить сильнішим, захоплює, бо ти бачиш людей, бачиш, як вони думають і як сприймають життя, і це щось значно більше, ніж очікування фіналу роботи.

А от коли процес закінчився, важливі інші питання: як усе встановити, як розташувати роботи так, щоб вони не заважали одна одній. Це вже окреме завдання, яке деколи потребує певної паузи. Іноді роботи стоять рік, іноді два, перш ніж знайдуть своє місце. Я усвідомлюю те, що сьогодні ми, напевно, єдиний майданчик в Україні, а може, навіть і в Європі, де художник може вільно виражати свої думки, не узгоджуючи тему наперед. Усе ґрунтується на довірі. Я вам скажу, що майже завжди це дає результат. Однозначно найкращими є роботи, в яких постійно можна знаходити щось нове і в яких прихована певна таємниця. Я не можу сказати конкретно, яка робота моя улюблена або яка найважливіша для мене. Усі роботи важливі, усі вони знайшли своє місце. Є роботи, які в певний момент допомагають рухатися далі. Саме так я окреслив би колекцію, створену на території мистецького об’єднання.

– Ви говорите про резиденцію для скульпторів і живописців, і сама галерея «ЧервонеЧорне» також розташована у місті Канів. Це такий успішний приклад децентралізації. Сьогодні всі звикли, що Київ – осередок мистецько-культурного життя. Художники хочуть приїздити саме у столицю. Ви ж спокійно працюєте у Каневі. Хто є основним споживачем вашого продукту там?

– Серед місцевих це 5–10 осіб, які нас постійно відвідують і є фанами наших виставок.

– Люди їдуть з Києва чи з інших міст, щоб подивитися на виставку чи відвідати скульптурний парк, правильно? Тим самим ви пропонуєте зануритись у культуру цього міста.

– Я відчуваю, що в майбутньому Канів матиме важливе значення. Пам’ятаю, у радянські часи там було нереальне насичення людей на вихідні. Людей туди тягнуло. Я, коли потрапив до Канева, чітко зрозумів це і якимось чином там осів.

Я сприймаю Канів лише як майстерню і взагалі не сприймаю як місто. Звісно, там є місцеві жителі, час від часу з’являються й одесити, і голландці, і якісь дивні люди з Америки. Представники діаспори, зокрема з Канади, приїздять сюди, бо тут Тарасова могила.

Я скажу вам, що сьогодні майже ніхто особливо і серйозно не сприймає те, що бачить. Люди просто дивуються. Вони майже завжди ставлять одне просте запитання: «Навіщо?» або «У чому сенс?» А я спокійно відповідаю: «Дивіться на роботи й отримайте естетичне задоволення. Майстри хотіли щось передати, просто дивіться і не ставте питань».

Канів, за моїми відчуттями, – одне з найважливіших місць біля Києва. У Каневі кожна людина відчуває себе по-особливому. Хтось там медитуватиме, хтось вирушить туди в туристичний похід, хтось захоче глибше відчути, де він живе. Але кожен натрапить на наші роботи. У майбутньому все, що там створено, якимось чином доповнить цю територію.

– Чому для вас важливо разом з художниками архівувати мистецьку думку і створювати достатньо дорогі книжки? Чому ви готові на це витрачатись і чому вважаєте, що це комусь потрібно?

– Важливо, щоб подія була задокументована. Сьогодні є кілька офіційних носіїв, завдяки яким подію можна вважати завершеною. Хтось напише реферат, хтось виготовить бронзову табличку і приклеїть її до чогось. Книжка сьогодні – це елемент, який дає змогу цілісно описати об’єкт або колекцію, той набір картин, які якимось чином одна з одною пов’язані і якими митець хотів щось сказати.

Коли створюється ціла концепція, цілий набір картин або скульптур, у митця виникає певна ідея, певний імпульс. Усе це якимось чином треба зафіксувати. Важливо зафіксувати думку, що висіло в просторі, що було в повітрі, навіщо саме так людина хотіла передати щось або реалізувати себе. Коли люди приїздять до нас, вони, як я вже казав, часто запитують: «А що це?» Коментуючи те, що зображено на полотні, або те, що закарбувалось у скульптурі, я так чи інакше вноситиму суб’єктивний відтінок в інтерпретацію. Я вважаю, що це непрофесійно. Професійно – це коли ти взагалі до цього не долучаєшся. Ми хочемо, щоб у людини сформувалося комплексне відчуття, коли вона побачить усе, що створено на території мистецького об’єднання. Вона отримає вичерпну інформацію, щось відчує. Та найголовніше те, що ми мусимо залишити певну таємницю для цієї людини. Тобто вона повинна мати свій простір, додумати те, що не написано або не зроблено в камені. Вона має сприйняти роботу так, щоб залишився ще простір для її особистої фантазії. З цією метою ми стараємося все документувати, вкладати в певні системи. Тоді людина легко зорієнтується, отримає достатню інформацію для того, щоб відбувся повний контакт з предметом мистецтва, або живописом, або скульптурою, або іншими видами мистецтва, які є на нашій території.

– Ви понад десять років займаєтеся мистецтвом. Що змінилось у ставленні українців до сучасної культури?

–Люди в Україні активно розвиваються. Або є якийсь прогрес у сприйнятті мистецтва, або люди просто готові сприймати культурні явища. Однозначно я бачу, що молоде покоління, яке подорожує більше, готове сідати і дивитись, думати, спостерігати. Молодь має більшу свідомість і більшу націленість на те, щоб відчути смак життя. І це відповідає тому, про що я сказав раніше. Канів притягуватиме до себе дедалі більше людей. Вони шукатимуть щось справжнє, але не на рівні споживачів, а на рівні людей, які справді зацікавлені відчути життя більш глибоко і зрозуміти його більш свідомо.

Бесіду вела: Катерина Рай

_________________________________________________________

Більше про сучасне українське та світове образотворче мистецтво — в книгах:

• Сара Торнтон 33 митці у трьох актах (Ай Вейвей, Джефф Кунс, Марина Абрамович, Демієн Гьорст та ін.),
• Уілл Гомперц Що це взагалі таке? (150 років сучасного мистецтва в одній пігулці),
• Грейсон Перрі Не бійтесь галерей (як сприймати та оцінювати мистецтво),
• Галина Скляренко Сучасне мистецтво України (нариси мистецтвознавчині),
• арт-видання 25 років присутності. Сучасні українські художники (80 портретів сучасних українських художників),
• Александр Брей Нескучное собирательство (про найкращу приватну колекцію XIX-XX ст.),
• Бріджит Квінн Неймовірні: 15 жінок, які творили мистецтво й історію (15 геніальних жінок-художників)
• Григорі Козлов Замах на мистецтво: арт-детектив (розкриття таємниць мистецтва)
• Марина Абрамович Пройти крізь стіни (автобіографія зірки сучасного перформансу)
• Дон Томпсон Помаранчевий надувний пес (буми, потрясіння та жадоба на сучасному арт-ринку)
• Галина Скляренко Українські художники: з відлиги до незалежності. Книга перша (есе про художників)