neimovirni-1400x90

Перманентна революція. Погляд зсередини

chernozem.info 23.03.2018
1
Фото: Zenko Foundation

5 квітня у Музеї сучасного мистецтва в Будапешті, Музеї Людвіга, за підтримки співорганізатора виставки Zenko Foundation, відкривається масштабний проект «Перманентна Революція». Вперше українське мистецтво буде представлене в європейському музейному просторі. “PERMANENT REVOLUTION” презентує твори одразу декількох поколінь сучасних вітчизняних митців в контексті соціальних трансформацій, що відбулися в країні протягом останніх трьох десятиліть. У події візьмуть участь 37 художників і мистецьких груп. Напередодні відкриття журналіст CHERNOZEM Роксана Рублевська дізналася від кураторів Аліси Ложкіної і Костянтина Акінші про особливості проекту, підготовка якого тривала півтора року.

Яка мета і завдання проекту «Перманентна Революція»? У чому його головна особливість?

Аліса Ложкіна: Основною метою проекту є презентація українського мистецтва європейському глядачеві. На жаль, за довгі роки незалежності в пріоритетах нашої держави не стояла популяризація вітчизняної культури закордоном. Звісно, ми маємо приватні ініціативи, спрямовані на зміну ситуації, серед них: PinchukArtCentre, арт-фонд «Ізоляція». Наразі активно в цьому напрямку діє і Zenko Foundation, що виступає співорганізатором нашої угорської виставки. «Перманентна Революція» є спробою показати панораму українського мистецтва за останні 30 років у контексті безперервної соціальної турбулентності. Виставка проходитиме на одному з кращих європейських арт-майданчиків, у Музеї Людвіга в Будапешті. Безумовно, це важливий привід говорити з європейським глядачем про українське мистецтво як явище, адже дотепер, на мій превеликий жаль, воно залишається на світовому рівні доволі маргінальним. Звісно, є відомі митці українського походження, але це швидше виняток, аніж правило. Ми недостатньо екзотичні, щоби потрапити до списку глобальних дивацтв на світовій арені, але при цьому і не досить «свої», аби опинитися у звичній європейській обоймі. Отже, нашим завданням було показати інтегральну картину вітчизняного мистецтва останніх десятиліть. Це досить складно, адже наданий музеєм простір, попри те, що це цілий поверх площею майже дві тисячі метрів, вочевидь недостатній для презентації такого об’ємного матеріалу. У виборі робіт ми орієнтувалися здебільшого на хіти і твори, які вже мають свою виставкову історію.

Костянтин Акінша: «Перманентна Революція» є великою презентацією українського сучасного мистецтва в Угорщині. Хоч би як парадоксально це не звучало, але країни-сусіди нічого не знають одна про одну. На превелику радість, куратор і директор Музею Людвіга Джулія Фабеньї дуже цікавиться центрально-європейським мистецтвом, яке досі не отримало серйозного музейного представлення в Європі. Саме те, що наші бажання співпали, дало змогу реалізувати проект у музеї, заснованому відомим міжнародним мистецьким фондом Петера та Ірени Людвігів, ім’я яких мають музеї у Відні, Пекіні, Кельні. Виставка має розповісти не тільки про стан нашого мистецтва, а й про те, як люди переживають і розуміють соціальні травми, з якими їм довелося зіткнутися, і з якими вони стикаються щодня.

2
Фото: Zenko Foundation

Яким чином ви прийшли до концепту виставки?

Аліса Ложкіна: Власне, все почалося з нашого знайомства із директором музею Джулією Фабеньї на культурному форумі Zenko Platform у 2016 році. Тоді Зенко Афтаназів запросив багато спеціалістів – професорів та директорів музеїв з Європи, щоб обговорити перспективи міжнародних культурних колаборацій і можливі спільні проекти. Ми розмірковували про оптику, яка б могла допомогти іноземному глядачеві познайомитися з українським мистецтвом, а згодом почала формуватися концепція.

Костянтин Акінша: Портрет українського мистецтва – портрет українського суспільства, це і є загальним нашим концептом. Можу сказати, що дуже складно реалізувати подібні проекти у світі. У своїх спробах презентувати вітчизняні роботи, я неодноразово стикався з відмовами. Вся проблема у відсутності фінансової підтримки. Добре, що «Перманентна Революція» отримала цю допомогу від міжнародного фонду Ірени та Петера Людвігів, а також від українського фонду Zenko Foundation, без яких показати виставку було б неможливо.

1_stepan-ryabchenko_all-hearing-ear-neon-2015-2016
Фото: Zenko Foundation

Щодо назви проекту, чим обумовлений такий вибір?

Аліса Ложкіна: Наразі я з моїми французькими колегами працюю над видавничим проектом, де вже використовую назву «Перманентна Революція». На мій погляд, це словосполучення дуже точно описує нашу споконвічну соціальну турбулентність, тому ми вирішили залишити назву і у виставковому проекті. Річ у тім, що на Заході люди живуть, роками мріючи про революцію. Для них це така собі «ерогенна зона»: спогади про далеке минуле чи думки про утопічне майбутнє. В той час Україна, яку свідомо ігнорує світ, є тим самим дивовижним місцем, у якому кожні 10-15 років спалахує нова революція, а мистецтво знаходиться у постійній взаємодії з дуже непростою соціальною тканиною.

Костянтин Акінша: Назва «Перманентна Революція» добре описує стан нації, що живе у нескінченній боротьбі за свою свободу.

Фото: Zenko Foundation
Фото: Zenko Foundation

Чому глобальна арт-рефлексія над феноменом українського мистецтва відбувається тільки в 2018 році?

Аліса Ложкіна: Я б не назвала це глобальною рефлексією, але все одно це серйозна робота, спроба показати культурний пласт, який ще не було масштабно презентовано в європейському музейному просторі.

Костянтин Акінша: Так сталося невипадково. Після здобуття незалежності Україна довгий час знаходилася у культурній ізоляції, завдяки власним «зусиллям», до речі. Наразі я перебуваю в Німеччині, спілкуюся з директорами музеїв і займаюся просвітницькою роботою. Можу сказати одне: українське мистецтво навіть для професійної аудиторії – «Tabula rasa». Для глобального переосмислення потрібен час та зусилля.

Фото: Zenko Foundation
Фото: Zenko Foundation

Чому є необхідність презентувати проект саме у Музеї Людвіга? Чим унікальний цей виставковий простір?

Аліса Ложкіна: Унікальність Музею Людвіга визначається його масштабною колекцією мистецтва світового рівня: тут знаходяться роботи Пікассо, Ліхтенштейна, Раушенберга. І показати твори українських художників є дуже важливим кроком у визнанні нашого сучасного мистецтва.

Костянтин Акінша: Ступінь значущості цієї локації є для мене дуже високою. Мені хотілося показати проект саме в Будапешті, а в цьому місті функцію презентації сучасного мистецтва виконує Музей Людвіга. Актуальність виставки українських митців полягає у вибудовуванні культурних контактів. Велику подяку хочеться висловити музею.

Фото: Zenko Foundation
Фото: Zenko Foundation

Чи показаний у проекті «Перманентна Революція» взаємозв’язок між мистецтвом і політикою?

Аліса Ложкіна: Звісно, проте без жорстко заданого наративу і готових відповідей, адже мова йде про історію з відкритим фіналом. Ми прагнули передати відчуття тривоги і катастрофи, що переслідують нас всіх і знаходять відгуки у художніх творах, рефлексіях щодо травматичних тем і широкого соціального контексту. Візьмімо, наприклад, проект Бориса Михайлова, який буде представлено на виставці. Його знамениту «Червону серію» було створено наприкінці 1960-х і на початку 1970-х. Вона наочно демонструє засилля червоного кольору в радянській повсякденності, де він стає практично невидимим, звичним, вростаючи у буденне життя. Тільки зараз, як глядачі іншої епохи, ми можемо оцінити як революційний дискурс символічно пов’язаний із ним колір може інфлюватися, перейти у стагнаційну фазу, про яку говорить вся творчість автора.

Костянтин Акінша: В проекті дуже багато мистецтва, яке пов’язане з політикою, але нами були відібрані роботи, які до того ж мають філософську, естетичну і візуальну силу. На мій погляд, в Україні взагалі немає мистецтва, яке повністю поза політикою.

Фото: Zenko Foundation
Фото: Zenko Foundation

Експозиція розділена на окремі змістові блоки?

Аліса Ложкіна: Є очевидний маршрут, заданий архітектурою музею. Ми не поділяємо роботи за хронологічними, художніми чи тематичними принципами, а вибудовуємо певні емоційні вузли.

Костянтин Акінша: Ми прагнули створити не смислові блоки, а якусь єдину історію, яка будується за формальним принципом, завдяки чому словами це переказати досить важко. Навіть коли ми робили каталог проекту, витримували певну драматургію. Каталог, до речі, містить есе Жадана про те, що ж таке Україна, а також інший аналогічний за змістом текст, який писав досить відомий швейцарський історик – Андреас Каппелер. Це не та виставка, де можна повісити папірці з ім’ям художника і поясненням технік. Доводиться рецензувати кожну роботу, адже ми представляємо артефакти з іншого світу. Ми зіткнулися з досить великою проблемою, і Аліса її героїчно вирішує. Експозиція буде побудована на принципах видовища, що неодмінно захоплює.

Фото: Zenko Foundation
Фото: Zenko Foundation

Чи погоджуєтеся ви з тезою художнього теоретика Бориса Гройса, що сучасне мистецтво може слугувати для двох цілей: політична пропаганда чи комерційний дизайн?

 Аліса Ложкіна: В якомусь сенсі все можна так класифікувати. Якщо хотіти обґрунтувати цю точку зору, то можна сказати, що на зміну соціалістичному реалізму прийшов капіталістичний, а все назване новим мистецтвом, всі цінності, які ми сповідували досі, є лише зміною цих парадигм. І наша мистецька спільнота – інваріант спілки художників, тільки в іншій  економічній реальності. Звісно, будь-яка глобальна система є цинічною і обслуговує не тільки капітал, а й ідеологію. Проте я залишаюся ідеалістом і вірю, що, окрім жорстких рамок системи, існує, як казав Кандинський, мистецтво як внутрішня необхідність. Власне мені не дуже цікаві ані пропаганда, ані декорування.

Костянтин Акінша: На мій погляд, Гройс дуже оптимістично поставився до цього запитання. Існують декілька світів: океанічний-ринковий, де плавають акули, що продаються і продають за мільйони доларів, і спокійна гавань, де ніщо не викликає ажіотажу. Є мистецтво, що підтримується державою, вітрина федеративної республіки, художники, що живуть за гранти інституцій. Я не виступаю проти політичного мистецтва, адже все воно є таким, починаючи з 20 століття. Справа в тому, що сьогодні воно майже не має впливу на маси, як би дивно це не звучало.

Фото: Zenko Foundation
Фото: Zenko Foundation

Ви готові до критики європейської арт-спільноти?

Аліса Ложкіна: Це було б прекрасно, найгірше – мовчання і байдужість з боку професійної спільноти, адже наразі українське мистецтво алегорично можна назвати «шапкою-невидимкою» за однойменною цитатою одного з моїх найулюбленіших творів письменника Сергія Ануфрієва.

Костянтин Акінша: Я більше, аніж просто готовий і з цікавістю чекаю на критику. Дуже хочеться, аби була реакція, запитання, обговорення. Запланований приїзд багатьох критиків, включаючи європейських та американських.

Які очікування від проекту «Перманентна Революція»?

Костянтин Акінша: Я сподіваюся, що проект стане каталізатором, а ми, презентуючи своє мистецтво, зацікавимо директорів світових музеїв, кураторів, колекціонерів та глядачів. Сподіваємось, що Zenko Foundation буде продовжувати співпрацю із європейськими культурними інституціями та фахівцями, презентуючи його на європейських арт-майданчиках.

Аліса Ложкіна: Ми прагнемо і надалі продовжувати популяризувати українське мистецтво. На мій погляд, це досить важливо, якщо взяти до уваги зміну «клімату» у сучасному суспільстві і посилення тенденцій ізоляціонізму. У випадку з Україною, яка і так ментально існує на окремому острові, відсутність діалогу і взаємодії з іншими контекстами може призвести до тотальної маргіналізації вітчизняних культурних процесів.

Автор: Роксана Рублевская

Матеріали на схожі теми

Коментарі