Видавництво ArtHuss готує українське видання книги Філіпа Гука «Галерея пройдисвітів: Історія мистецтва й арт-дилерів».

З цього приводу CHERNOZEM ділиться уривком з книги, а видавництво дарує знижку першим щасливчикам, які замовлять книгу «Галерея пройдисвітів: Історія мистецтва й арт-дилерів» за попереднім замовленням.

Посада британського посла у Венеції була наче відкритим запрошенням стати de facto арт-дилером. У 1610–1615-х роках цю посаду обіймав сер Дадлі Карлтон, один із закупівельних агентів британського колекціонера графа Арандела. До речі, цей граф доклав руку до формування вишуканої збірки короля Карла І. Та й Карлтон був заповзятливий і діяв в інтересах різних осіб. У 1615 році посол від імені графа Сомерсета придбав 15 картин венеційських майстрів і колекцію скульптур у Деніела Найса. Цей хитрий фламандський арт-дилер Найс, несподівано виринав там, де укладали великі угоди з продажу предметів мистецтва. У першій половині XVII століття це означало багато часу проводити в Італії. На превеликий жаль для Карлтона, ця оборудка виявилася провалом — лорда Сомерсета спіткала королівська немилість і він не зміг оплатити колекцію. Це ніби нічне жахіття для арт-дилера! Адже Карлтон уже переслав Найсу кошти з власної кишені, тож шляху для відступу не залишилося. Старий хитрун Найс навряд чи погодився би скасувати домовленість. Можна лише уявити собі його співчутливу відмову: «Мені дуже шкода, але я не займаюся благодійністю». Карлтон, із товаром на руках, гарячково шукав нового покупця. Згодом він збув картини Аранделу, а от продати скульптури було важче. Аж коли дипломатична кар’єра занесла його до Гааги, нарешті вдалося розпрощатися з ними. Покупцем виявився Пітер Пауль Рубенс, проникливий гравець на ринку мистецьких творів. Цікаво, що художник оплатив не грошима, а власними картинами. Проте Карлтон не засмутився, а зміг прилаштувати роботу Рубенса «Даниїл у ямі з левами» до колекції Карла І. Отак ризиковано крутилися коліщатка комерції.

Тим часом граф Арандел шукав надійну людину, яка б працювала на нього в Італії. Окрім дипломатів, він найняв і представника духовенства. Преподобний Вільям Петті колись був домашнім учителем у родині Арандела, його почали посилати до Італії і йому, схоже, сподобалася ця справа. Петті придбав низку значних витворів мистецтва для Арандела і Карла І. У 1630-х роках метод, який Петті застосовував у закупівлі картин, уже свідчив про його неабиякий досвід і хитрість. Після придбання картин якогось італійця, колекціонер-конкурент герцог Гамільтон із гіркотою описував стратегію Петті:

Він [Арандел] дає Петті вказівки пропонувати великі суми, аби накрутити ціну, і через це інші покупці мусять іти ні з чим, а картини залишаються у власників, — бо ж Арандел знає, що жоден англієць не затримується в Італії надовго. Тож виходить, що картини неминуче потраплять до його рук за ціною, яку він сам встановив, адже Петті завжди на місці й має вдосталь коштів.

Підвищувати ціни, усувати своїх конкурентів, дожидатися їхнього від’їзду з Італії та, зрештою, укладати угоду за значно нижчою ціною, — це трюк, що не дуже личить особі духовного сану, так? Але Петті був священником із розумом підприємця, до того ж мав коронованого патрона.

У поповненні своєї колекції Карл І також покладався на пристрасного колекціонера Джорджа Вільєрса, герцога Бекінгемського. А той найняв консультанта й агента Бальтазара Ґерб’є (імовірно, ще хитрішого за Петті).

Бальтазар Ґерб’є, прототип дилера-златоуста.

Ґерб’є, голландець за походженням, мав художню освіту, але знайшов більш прибуткову роботу в торгівлі мистецтвом. У 1621 році він поїхав до Італії купувати мистецькі твори для Вільєрса, а візит до Венеції виявився особливо успішним. Знов-таки не обійшлося без допомоги британського посла (цього разу сера Генрі Уоттона) та всюдисущого Деніела Найса. Наприклад, Ґерб’є вдалося придбати прекрасну картину Тиціана «Це людина» (Ecce Homo) за 275 фунтів стерлінгів. У наступні роки він їздив купувати витвори мистецтва до Іспанії та Франції. Основна відмінність Ґерб’є від інших дилерів була в тому, що він майстерно і красномовно міг презентувати будь-які трофеї. Клієнти у Англії полюбляли шедеври, тож ця навичка стала у нагоді. Власне, способом презентації він випереджав свій час. Якщо потрібна чуттєвість — він розкаже про «найкращий твір Тінторетто, оголену Данаю, прекрасну настільки, що навіть людина з крижаним серцем може шалено закохатися в неї». Якщо вам до смаку благочестиві роботи, Ґерб’є презентує: «Це картина Мікаеля Анджело Буонаротті [sic]. Варто ставати навколішки, коли хоч зиркнете на неї. Розп’яття з Богородицею і Св. Іоанном — це найсвященніша річ у світі. Я скоїв гріх ідолопоклонства — поцілував її тричі…». Може здатися, що клієнти перестали б йому вірити, якщо нахвалювати що-завгодно. Проте Ґерб’є був перебірливий і зупиняв покупців від придбання «картини Божої Матері пензля Рафаеля, перемальованої якимось покидьком — сподіваюся, він скінчив життя на шибениці».

Ґерб’є знав, як здобути прихильність тих, на кого працював. У 1625 році він пише Бекінгему листа, звісно, здобрюючи порцією солодких лестощів: «Коли розмірковую про ті скарби і рідкісні речі, які Високовельможний Пан зібрав за такий короткий час… Окрім радості, я мимоволі відчуваю й подив! Із усіх поціновувачів, серед принців і королів нема нікого, хто навіть за сорок років зібрав би таку колекцію картин, яку Високовельможний Пан зібрав за п’ять». Не забув згадати у листі і про фінансові успіхи: «Наші картини, якщо їх продати через сто років після нашої смерті, принесуть непогану суму готівкою, утричі більшу від їхньої теперішньої ціни». Це ранній приклад дилерського розхвалювання предметів мистецтва як вигідної інвестиції. Особливо мені подобається судження про «втричі більшу ціну» — воно базується не на раціональних економічних розрахунках, а лише на власному інстинкті й інтересі. В цій думці відчувається та легковажна авторитетність, у якій арт-дилери неперевершені.

Смерть котрогось із провідних колекціонерів завжди викликала радісне збудження серед дилерів. Звісно, заради пристойності, вони зображали горе й глибоку повагу до покійника. Але ми уявляємо, яка хвиля радості і трепету охоплювала їх. Адже на горизонті майоріла перспектива появи шикарних експонатів на ринку. Коли помер Рубенс, 31 травня 1640 року, Ґерб’є одразу написав Карлу І з попередженням про майбутній розпродаж. Через два дні він повідомив про смерть художника й Арандела. Ґерб’є вмів передчувати високі ціни, збудження на ринку й можливість щедрих комісійних. Проте звідки йому було знати, як вплине політична ситуація на колекціонерів королівського походження… Не минуло й десять років, як королю відтяли голову, а в роки Англійської співдружності в Британії більше не купували картини.

Деніел Найс міг би розповісти Ґерб’є про цю зміну в британському політичному кліматі. Адже це значно стримувало колекціонерський запал короля. Одним із найбільших успіхів Карла І як колекціонера було придбання чудової колекції Ґонзаґа, що належала герцогу Мантуанському. Це був сміливий і не легкий проект, який розпочав Найс. Переговори тривали впродовж 1627 року і принесли свої плоди. Дилер використовував усю свою хитрість і шарм, коли листувався з представником герцога Мантуанського. І не забував про певну скромність: «Я не відповів раніше через серйозну сварку, що виникла між мною і моїм гаманцем. Я хотів запропонувати вищу ціну, ніж раніше, але він не стерпів цього і сказав, що з нього досить…». Нарешті вони уклали угоду на 68 тисяч скудо. Тож Найс з полегшенням надіслав лист до Лондона і відзвітувався про оборудку Ендиміону Портеру: «Я використав усі можливі тактики, щоби втримати ціну на прийнятному рівні, і досяг у цьому успіху, адже якби вони дізналися, що колекцію купують для Його Величності, то просили би значно більше». Також додав: «В процесі переговорів я відчував Божу поміч, без якої здійснити це придбання було би неможливо». До речі, це нова теологічна ідея: Бог, зацікавлений в угодах продажу-купівлі витворів мистецтва. Ми знову натрапимо на неї в розділі про Поля Дюран-Рюеля та імпресіоністів. За словами Найса, із огляду на це божественне втручання, він не заробив на угоді жодного пенні. «Я зробив усе це лише для того, щоб догодити Його Величності, і не мав жодного особистого інтересу в цій угоді», — писав він Карлтону 1629 року.

Таке взагалі можливо? Одна з найбільших угод про продаж витворів мистецтва XVII століття відбулася за посередництва дилера, який відмовився взяти бодай пенні за свої зусилля? Таке можливо лише в епоху, коли королівська милість важливіша, аніж будь-які гроші.

________________________________________________________

Продовження читайте в книзі Філіпа Гука «Галерея пройдисвітів»

________________________________________________________

Більше про сучасне українське та світове образотворче мистецтво — в книгах:

• Філіп Гук Галерея пройдисвітів (історія мистецтва й арт-дилерів)
• Майкл Берд 100 ідей, що змінили мистецтво (поворотні моменти історії мистецтва: від малюнків у печерах до стріт-арту),
• Сара Торнтон 33 митці у трьох актах (Ай Вейвей, Джефф Кунс, Марина Абрамович, Демієн Гьорст та ін.),
• Вілл Гомперц Що це взагалі таке? (150 років сучасного мистецтва в одній пігулці),
• Вілл Гомперц Думай як митець (правила креативного мислення, що працюють за будь-яких обставин)
• Грейсон Перрі Не бійтесь галерей (як сприймати та оцінювати мистецтво),
• арт-видання 25 років присутності. Сучасні українські художники (80 портретів сучасних українських художників),
• Александр Брей Нескучное собирательство (про найкращу приватну колекцію XIX-XX ст.),
• Бріджит Квінн Неймовірні: 15 жінок, які творили мистецтво й історію (15 геніальних жінок-художників)
• Григорі Козлов Замах на мистецтво: арт-детектив (розкриття таємниць мистецтва)
• Марина Абрамович Пройти крізь стіни (автобіографія зірки сучасного перформансу)
• Дон Томпсон Помаранчевий надувний пес (буми, потрясіння та жадоба на сучасному арт-ринку)
• Галина Скляренко Українські художники: з відлиги до незалежності. Книга перша (есе про художників)