Публікуємо есе з книги “25 років присутності”: APL315

APL315 народився в 1986 році. Наприкінці 1990-х, ще підлітком, на хвилі всюдисущого захоплення західною cтріт-арт-культурою всерйоз зацікавився графіті. Сьогодні APL315 відомий тим, що працює як з вуличним, так і з виставковим простором. Його персональні виставки відбуваються в галерейних і музейних інституціях в Києві, Варшаві, Баку, Берліні, Cеулі та інших містах, а паралельно він малює графіті на вагонах потягів, що їздять по всьому світу. Як майстер з власною образно-пластичною мовою, сформувався вже в 2000-х. З 2005 року працює у вимірі галерей, створюючи полотна, що поєднують естетику графіті та неоекспресіонізму.

Вибрані виставки:

• «Килим. Сучасні українські митці» (2016, Палац мистецтв, Львів);
• «Enfant Terrible. Одеський концептуалізм» (2015, НХМУ, Київ);
• «ТОП-10 молодих художників Одеси» (2015, HudPromo Art Gallery, Одеса, Україна);
• «Аджарія» (2015, HudPromo Art Gallery, Одеса, Україна);
• «Project. APL315 та Олексій Золотарьов» (2014, G13 Space, Київ);
• «Fake Hikers. Changdong National Art Studio» (2014, Націо­нальний музей сучасного мистецтва, Сеул);
• «No Idea» (2014, V9 Gallery, Варшава);
• «Надувательство» (2013, Kicik Qalart Gallery, Баку);
• «Арсенале 2012» (2012, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Fail» (2012, Мала галерея Мистецького Арсеналу, Київ);
• «Sad Shit» (2011, галерея «На Інститутській», Київ);
• «Ігор Бруталінський» (2010, галерея «Норма», Одеса, Україна);
• «Inside-Outside» (2009, Matthew Bown Gallery, Берлін);
• «Interactive» (2009, Viuro-Street Art Gallery, Варшава).

Переїхавши з Росії в Україну, я пішов до першого класу саме в рік розвалу СРСР. Чітко пам’ятаю, що в школі російська мова набувала статусу іноземної, а українську ні самі вчителі, ні діти досконало вивчити ще не встигли. Часи були темні, голодні і малоперспективні. Нам було нікуди податися. Жодних альтернатив для проведення вільного часу, ось і доводилося самим собі вигадувати забави.

Наприкінці 90-х в Україну прийшла хіп-хоп культура і графіті стало однією з головних її складових. Воно швидко набуло популярності і захопило всі «спальні райони», які виглядали приблизно як американське гетто на початку 80-х. Траєкторія розвитку українського графіті значно відрізнялася від класичної (північно-американської) школи. Відсутність інформації і певна ізоляція підштовхувала райтерів вигадувати свої правила. У підсумку ми подолали шлях від боязких починань до самостійного і конкурентного продукту, який відомий тепер далеко за межами України, перш за все своєю оригінальністю і самобутністю.

На момент отримання вищої освіти в мене не було ідеї вступити в мистецький заклад, адже практично ні в кого, хто малював графіті, не було й гадки, що графіті має якесь відношення до мистецтва, хоча я цим займався вже більше 5 років. У цей період я і всі мої «колеги по вулиці» були аполітичні. Нас цікавило тільки одне: де б дістати грошей на матеріали. Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х в українській графіті-тусовці була велика проблема з матеріалами для роботи, з доступом до інтернету і можливістю подорожувати для отримання досвіду і спілкування з новими людьми. Відсутність цих чинників спровокувала народження якісного продукту завдяки природному відбору і бажанню працювати.

Більше портретів художників у арт-виданні “25 років присутності“

За часів помаранчевої революції вперше більшість українських райтерів заговорили про політику і поїхали до Києва, щоб підтримати цей рух. Всім хотілося змін, але вийшло як завжди: «очікування > реальність».

Після всіх цих подій, в 2006 році, мене закинуло до Москви, де я взяв участь у фестивалі-відкритті винного заводу. Потім розпочалася паралельна робота в альтернативних для мене умовах — галереї, полотна, виставки. Це був гарний старт, я відразу був забезпечений всім: стипендія, майстерня, виставкові простори, матеріали. З того часу працюю на перетині двох жанрів, але не змішую один з іншим. У графіті я експериментую з формою і кольором, інтегруючи їх у навколишнє середовище. В роботі на полотні і папері я фіксую абсурдність нашого часу. Можливо, це мій спосіб не з’їхати з глузду.

На вулиці, в першу чергу, мене приваблює свобода і незалежність. Тут тільки я вирішую — що добре, а що погано. Для мене це почуття і є щось справжнє, непідробне, з чого, на мій погляд, і складається мистецтво. Звичайно в офіційному мистецтві все трохи складніше. Тут є багато чинників, які спочатку мені сильно заважали у творчості, аж до того, що я не міг працювати так, як би мені того хотілося. Я постійно відчував тиск звідусіль: від галериста, колекціонера, арт-критика, мистецтвознавця. Мені знадобилося чимало часу, щоб перестати звертати на це увагу під час створення мистецьких проектів. Напевно, після цього я і став «офіційним» художником.

Був період, коли я жив у дуже дорогій новобудові з такими собі сусідами — мусорами, політиками та іншими мажорами, а денний бюджет складав близько 5 гривень. На них я міг купити 2 пляшки пива, пачку «Мівіни» і насіння. Тим часом у заможних людей була фішка — наслідувати смаки один одного і купувати одне й те саме, наприклад, чорний джип Cayenne. Дивлячись на ці предмети розкоші, в мене народилися деякі роботи — інсталяція, де Cayenne забитий зсередини локшиною «Мівіна», наприклад. Цей проект я реалізував на річницю незалежності в «Мистецькому Арсеналі».

Україна, можливо, гарний стартовий майданчик, але вітчизняному художнику важливо виїжджати за кордон, щоб адекватно оцінювати свою роботу і своє місце в цьому світі, щоб не приєднатися до винахідників велосипеду, чим і займається більша частина наших художників. А в цілому — звідки може з’явитися почуття свободи, коли у деяких художників відсутня можливість реалізації, не кажучи вже про нормальні умови життя? Хіба що сповідувати буддизм і жити, харчуючись енергією сонця?

Бесіду вела Роксана Рублевська

• Продовження серії есе про художників у розділі “Persons” на CHERNOZEM

• Більше про сучасне мистецтво — в книгах Сари Торнтон «33 митці у трьох актах«, Вілла Гомперца «Що це взагалі таке?«, Грейсона Перрі «Не бійтесь галерей«, Галини Скляренко «Сучасне мистецтво України«, Олександра Брея «Нескучное собирательство».