Чотири книги канівського видавництва ЧервонеЧорне

chernozem.info 30.07.2019

Уже кілька років мене цікавить провінційне мистецтво. Цікавить тим, що інколи в умовах інформаційних обмежень і віддаленості від насичених культурними подіями великих міст, художники гостріше відчувають сучасність і пропонують більш точні та лаконічні форми для її передачі. Натомість для мене, як для глядачки та дослідниці, витвір провінційного мистецтва набуває флеру унікальності, адже найчастіше це чиста вдача – наштовхнутися на по-справжньому сучасну і оригінальну роботу, створену в маленькому містечку чи селищі.

Виявляється, такі твори залишаються маловідомими не тільки в випадку, коли їхній автор – сам мешканець чи мешканка провінції. Навіть проєкти, котрі реалізуються доволі знаними й знаковими митцями, але на достатній дистанції від «культурних кластерів», нерідко не досягають «столичного» інформаційного простору.

Як і заведено в подібних випадках, зберегти художній вислів допомагають книжки. Проблеми простору та часу частково знімаються, а творчий процес і ідея фіксуються в сталих формах. Приклад якісної і вдалої літератури про мистецтво, створене в провінції – це видавництво «ЧервонеЧорне» однойменного арт-об’єднання, що базується в Каневі. Із 2011 року інституція опублікувала 14 книжок, які стали продовженням художніх резиденцій і проєктів митців. У центрі багатьох задумок – формування власного погляду на містечко, котре досі асоціюється чи не виключно з могилою Шевченка.

Олександр Бабак «Місцеві», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне

Олександр Бабак «Місцеві», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне
Олександр Бабак «Місцеві», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне

Один із найдієвіших способів подолати міф – подивитися на живих людей і віднайти в собі емпатію до їхнього життя. У цій книзі художника Олександра Бабака така ідея втілена фактично буквально: значну частину видання займають фотографії канівчан. Мешканці на світлинах зустрічаються на ринку, ходять одне до одного в гості, однак найбільш дивне враження справляють незграбні та інтимні портрети місцевих. Художник із нарочитою недбалістю замальовує тло за мешканцями містечка, фактично змушуючи читача-глядача вдивлятися в очі канівчан.

Інша частина книги – це нефігуративні пейзажі Бабака, із яких ви навряд чи зрозумієте, як виглядають вулички Канева, проте цілком зможете відчути їхню атмосферу. Особливу увагу (уже не вперше в своїх проєктах) Олександр приділяє вулиці Дніпровській: «Невідомо, яким чином виникло це маленьке та відокремлене утворення. З п’яти садиб така, що живе повноцінним сільським життям, дотепер лишилась одна. Та й взагалі, спадає на думку, що зараз ця місцина скоріше існує в спогадах колишніх мешканців, ніж на мапі. А ще, точно, на моїх картинах».

«Міненко», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне

«Міненко», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне
«Міненко», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне

Погляд на Канів «зсередини», безпосередньо від його мешканки, також можна дізнатися завдяки книзі від «ЧервонеЧорне». Мова про видання з роботами художниці Любові Міненко. Спочатку її часто хочеться віднести до «наївного» мистецтва, через тематичну спрямованість картин: ліричні пейзажі, містичний дух напівсільскої місцевості, повторювані сюжети. Однак біографія мисткині куди цікавіша – проживши багато років у Києві та отримавши академічну освіту, Міненко залишила родину, щоб повернутися до рідного міста, в столітню хатину своїх батьків. Сьогодні вона служить їй і майстернею, і помешканням, а всі художні образи стосуються виключно Канева.

Картини та аплікації Любові Міненко – це історія про дуже актуальні особисті стосунки з природою та закритими спільнотами; про те, як у сучасних умовах може вибудовуватися зв’язок людини з традиціями, корінням і «архаїчними» епізодами в житті.

Та не все мистецтво, що створено під час резиденцій у провінціях, можна окреслити в межах «провінційності» – хоча місце й може впливати на предмет і акценти творів, воно подеколи не пересікається з філософськими підходами художників. Приклади подібних підходів – книги Володимира Буднікова та Влади Ралко.

Володимир Будніков «Політ», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне

Володимир Будніков «Політ», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне
Володимир Будніков «Політ», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне

На минулорічній канівській резиденції Володимир Будніков і Влада Ралко обрали за фокус-тему поняття свободи. Далі художники стали звужувати цю безмежну ідею до тих аспектів, які були важливі для кожного з них особисто. Таким чином, концепції утворювали діалог авторів, однак не дублювали одна одну.

«Політ» Буднікова – це погляд на свободу в процесі втілення, дослідження перешкод на її шляху. Так, художнику найбільше заважає бути вільним (як не парадоксально) полотно, на якому слід написати картину. Рух не має обмежуватися функціональністю та кінцевим призначенням. На перших етапах Володимир надихався розробками летальний апаратів Леонардо да Вінчі й Татліна, однак роботи з серії лише відштовхуються від ідеї можливості польоту – надалі ж свобода втілюється в непередбачуваності руху, відкиданні його функціональності. Адже, як написав Будніков у вступному тексті до книжки: «Основною перешкодою вільного польоту несподівано виявився замість образного саме його буквальний біоморфізм: штучні крила повторювали пташині. Ідею пристрою для вільного руху людини в просторі було втілено у вигляді крил справжнього птаха – перепоною стала пряма подібність».

Влада Ралко «Привид свободи», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне

Влада Ралко «Привид свободи», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне
Влада Ралко «Привид свободи», 2018. ArtHuss / ЧервонеЧорне

У який діалог із «Польотом» Володимира Буднікова можуть вступити візуальні образи канівських весільних церемоній та радянського обрамлення місцевої турбази?

Влада Ралко досліджує поняття свободи через призму суспільних норм: кожна людина вписана в ритм буденності та урочистостей, тож саме ці «лещата свободи» визначають тілесність і індивідуальність особистості. Як ритуали (весілля), так і рутина (типові інтер’єри) підкреслюють і підсилюють відчуття смертності, початкову відсутність справжнього людського вибору та визначений наперед фінал. Обидві ці крайнощі подеколи справляють враження вільного життя, хоча насправді виступають лише підміною, привидом свободи. «Штучна підпорядкованість певній нормі настільки звела нанівець розуміння нормальності, що нормальне людське починає видаватися багатьом потворним, шкідливим, божевільним або героїчним», – пише Ралко.

Канівське об’єднання «ЧервонеЧорне» стає вдалою локацією для усвідомлення й втілення цих творчих ідей через свою компактність, закритість. Майстерні художників розташовуються на старій радянській турбазі, митці проводять там багато годин, днів і тижнів поспіль. Весілля в невеликих містах повторюються навіть у деталях – однакові автівки, фасони суконь наречених чи навіть гості проїжджатимуть одним маршрутом роками. Самі умови обмежених смислів змушують ставити питання: а чи є вони в цих ритуалах і буденностях взагалі?

У перспективі українського книговидавництва «ЧервонеЧорне» виступає цікавим явищем. Дистанційованість від контексту великих міст не заважає йому ставити питання актуальні та універсальні. Водночас, видавництво не відокремлюється від локального простору, де воно базується – а частина книжок прямо досліджує умови й темп життя навколо. Тож, якщо брати погляд ззовні (зокрема мій), «ЧервонеЧорне» суттєво розмиває межі поняття «провінційного»: сьогодні воно постає надзвичайно умовним, коли складно визначити циркуляцію та природу тих чи інших ідей. Фактично, дуже часто така позначка говорить лише про місце створення конкретного циклу робіт і здатна максимально не торкатися ідентичності автора. 

Автор тексту: Поліна Ліміна

________________________________________________________

Більше про сучасне українське та світове образотворче мистецтво — в книгах:

______________________________________________________

Фамільна друкарня Huss – друкарня для найважливіших накладів.

Матеріали на схожі теми

Коментарі