ОБИРАЄМО ГІДНИХ (К.Кожемяка)

Відомості з сайту ЦВК: “Виборчий округ №217 (м. Київ). Порхун Олександр Володимирович. народився 21 сiчня 1987 року в місті Києві, громадянин України, протягом останніх п’яти років проживає на території України, освіта вища, пенсіонер, безпартійний, проживає в місті Києві, судимість відсутня, самовисуванець”. Коротко, лаконічно і ні про що. Було б для виборців більш зрозуміло, якби було написано: майор запасу, остання військова посада – командир 13-го батальону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Зі своїм підрозділом приймав участь у боях за Славянськ, Донецький аеропорт, Савур-могилу та інше. Герой України. Як і у всіх чесних військових у Олександра не дуже багато грошей, щоб своїм рекламним бюджетом зрівнятися з деякими конкурентами, тому підтримати кандидата який не зрадив і не зрадить країну – мій особистий громадянський обов`язок. По 217-му виборчому округу я свій вибір зробив – Олександр Порхун!

Звільнившись з армії за станом здоров’я – шість важких контузій постійно нагадують про себе – майор вирішив балотуватися у Верховну Раду як самовисуванець від рідного округу на Оболоні в Києві

Ми зустрілися з Олександром біля будинку, де він виріс. Він щойно закінчив зустріч з мешканцями району і був під враженням від запитань, які почув, і настроїв, з якими стикнувся. Але мене здивувало, що Олександр прийшов з неї не у формі, а у звичайному цивільному одязі, а до його білої сорочки не була прищепнута золота зірка героя. Я відразу його про це і спитала, мовляв, чому не носиш заслужену в боях найвищу державну нагороду: «Після того, як я звільнився з армії, дав собі обіцянку форму носити тільки після того, як ми здобудемо перемогу. Згідно всім законам, я маю право носити форму навіть в повсякденному житті, але на мою думку однострій можуть вдягати тільки ті, хто продовжує захищати нашу державу. Зараз я не виконую військові задання, отже – зась. На парад, день захисника, день збройних сил України можу вбратися у форму з нагородами, а постійно ходити, хвастаючи орденами, – це спекуляція. Якщо ти щось зробив для держави – не потрібно цим хизуватися. Працюй для неї так само віддано і далі». Не дивлячись на те, що Саша отримав звання Героя України у 2015 році, про його заслуги перед батьківщиною він не дуже й розказував. Особисто я, будучи знайомим з десантником більше трьох років, багато що почув вперше.

«Зараз, як я бачу, є всі шанси оновити Верховну раду і якісно, і кількісно»

– На що жаліються тобі люди під час ваших передвиборчих зустрічей?

– Мене дивує, наскільки вони не розуміють структуру влади. Задають питання, які має вирішувати діючий міський депутат чи голова району. Основне питання – неякісний, розбитий, відсутній асфальт. І я солідарний в цьому: ми всі платимо за прибудинкову територію, а її фактично ніхто не утримує. Асфальту немає, клумб немає, водоканал лагодить труби, після чого не завжди навіть закидає вириті ями. Ще одне гостре питання: нестача шкіл, особливо початкових. В класах по 42-43-є дітей! Будинки будуються, а інфраструктура не розвивається.

Декого дивує те, що я переймаюся відновленням роботи асфальтного заводу на Куренівці. Його закрили в жовтні 2018 року, а тепер знову через суди хочуть запустити, хоча нічого не змінено, ніяких фільтрів не встановлено, там стоїть установка 1983 року. Мені в очі кажуть: «Звідки ж ти з’явився такий чесний? Це ж не твій 217-ий округ, чого ти сюди лізеш». А яка різниця? – вважаю я. Все залежить від того, куди дме вітер. Тоді викидами заводу буду дихати я, моя дружина і сусіди, жителі якраз мого округу. Але мої противники пишуть, що я засланий казачок не відомої влади. Мовляв, хочу прибрати завод і на його місці побудують будинки. А я лобіюю ці питання… Люди навіть в зародку намагаються вбити добрі ідеї, не вірять в чесні бажання. Так давайте зробимо все разом. Я готовий до співпраці.

– А й правда, від якої сили ти ідеш?

– Я самовисуванець. Заплатити внесок у ЦВК мені допомогли друзі, волонтери, побратими, які мене підтримують. Відкритий рахунок і для того, щоб проводити передвиборчу кампанію. Я б хотів бути корисним свої країні і тепер, коли звільнився з армії. Як військовий зробив все, що міг. Тепер можу працювати на політичній ниві. Під час президентської кампанії я бачив, як люди бігли до нового президента, те, що називається перевзувалися у повітрі. Це не по мені. Після того, як я ознайомився з програмами різних партій, можу сказати, що мені близька позиція «Голосу». З цією силою міг би працювати разом.

– П’ять років назад в парламент вже зайшли військові, комбати, але вони прогулювали засідання і майже нічого не зробили…

– Вони постійно їздили в свої підрозділи, надавали допомогу їм і керували. І тут я погоджуюся – підрозділ має бути в бойовий готовності. Але згодний і з питанням: а навіщо тоді треба було балотуватися в верховну раду? Якщо ти визначив для себе пріоритетом керувати батальйоном, то займайся саме цим. Але якщо ти пішов в парламент, виконуй те, що потрібно. Поєднувати не можливо.

Чому у них ще не вийшло? Тому що, вважаю, у 2014 році їх потрапило в парламент дуже мало. Семеро-восьмеро людей не могли вплинути на ситуацію глобально. А зараз, як я бачу, є всі шанси оновити Верховну раду і якісно, і кількісно. І я б міг працювати в комітеті по питанням оборони. Це мені близько,  в цьому напрямку вже зроблена велика робота, але важливо не зупинятися на досягнутому, потрібно рухатися далі до вступу в НАТО. Тому що це захистить нашу країну і дасть якісь гарантії. Не ті, які були раніше, коли ми відмовилися від ядерної зброї, і країна-сусід дала гарантії, що буде нас захищати, а зробила все навпаки – напала на нас і розповідає, що ми як країна навіть не приймали участь у другій світовій війні.

Чому я іду саме від Оболоні? Тому що я у цьому районі виріс, навчався тут. І те, що я побачив, коли повернувся з війни, було прикро. Квітуча Оболонь починає підзасихати. Особливо мені незрозуміло, чому не будуються нові школи. Днями я мав розмову з викладачами 239-ої школи, яку закінчив свого часу. Вони мені розповіли, що міністерство освіти хоче відмовитися від спеціалізованих шкіл. Тобто, тепер діти в моїй школі не будуть поглиблено вивчати німецьку мову. Я все ж думаю, що спеціалізація та напрямки в освіті необхідні.

– Ти не вважаєш, що занадто багато зараз іде в політику не професіоналів?

– Знаєш, в 2014 році ми не вміли воювати, але швидко навчилися. Якщо ти дійсно ідеш в верховну раду не заробляти гроші, не набивати собі кармани, провертати схеми і кришувати свій бізнес, а щось зробити для держави, то справишся з цим і будеш розвиватися. Там кожний має створювати закони для людей а не для депутатів, щоб між рядками були прописані можливості тільки для своїх.  І якщо таких, як я, в раді буде більшість, ми зможемо писати хороші закони для народу. Я в цьому впевнений. Багато хто каже, що потрібно зробити цю верховну раду справді народною, щоб вона турбувалася про людей. Така ідея мені до вподоби.

– Ти з армії пішов за станом здоров’я…

– По інвалідності. За три роки, проведені в зоні АТО, у мене було шість контузій. У 2015 році під донецьким аеропортом отримав найтяжчу. Це були події, коли ми штурмували Спартак, намагалися вивести особовий склад із терміналу, брали шахту Дутівку – саме так вона позначена на картах, але її тепер всі знають під іменем Бутівка. Ми виконували завдання разом з Ігорем Герасименко, комбатом 1-го батальйону 95-ої бригади, підривали путілівський міст. Ігор штурмував Спартак, а я паралельно ішов з Пісок на пожарне депо. Був глобальний задум взяти відразу багато точок, вибити бойовиків, щоб повністю відрізати їм шляхи і розміститися біля Донецька. Але в той момент якраз відбулося засідання нормандського формату, і ворог цим скористався. Путін тероризував Порошенка: «Я тобі покажу, здавайся». І всі війська так званих ЛНР та ДНР пішли на Дебальцеве. Нас перекинули туди – забезпечувати відхід військ та затримати ворога. Це сама складна форма бою – відхід на раніше сплановані позиції. Після того наші збройні сили закріпилися і стримують агресію вже на Світлодарській дузі.

– Зірку героя ти коли отримав?

– Для мене це була перша зустріч на рівні керманича держави. Я якраз був на підведенні підсумків у міністерстві оборони в Києві. З однієї зали ми всі перемістилися в іншу. Там до мене підійшов представник адміністрації президента: «Сідайте тут, вас будуть нагороджувати». Коли я отримав зірку героя від президента країни Петра Порошенка, відчував гордість за весь підрозділ. Ми разом досягли таких висот, приймаючи участь в тяжких боях. Звичайно, мені було приємно і радісно, що нас оцінили.

«Під час виконання завдання для мене завжди на першому місці – життя військовослужбовця, а вже потім – задача»

– Коли ти був призначений командиром батальйону?

– Тимчасово виконуючим обов’язки – 4 червня 2014 року, а офіційно очолив підрозділ 2 серпня 2014 року. Наш комбат перевівся, мені прийшлося, будучи командиром роти, відразу очолити батальйон. Це сталося під час бою під Слов’янськом. Уже батальйон я повів на Червоний Лиман, Артемівськ, Ніколаєвку, Селезньовку, Семенівку. Таким чином ми зайшли з тилу Слов’янська.  Спробували спочатку увійти в місто в лоб, нахрапом, але нас там чекали. Тоді загинув комбат 1-го батальйону Тарас Синюк. Командування прийняло рішення створити ряд операцій по визволенню населених пунктів в обхід міста. Місяць ми на це витратили. І 5 липня зайшли в Слов’янськ, а слідом за тим і в Краматорськ.

– Як ти отримав найважчу контузію?

– Ми були на Зеніті, коли на нас пішов наступ. Начальник генерального штабу Віктор Миколайович Муженко після десяти годин бою запросив артилерію на себе, дякуючи чому, власне, ми і відбили атаку. А я з командуючим десантно-штурмових військ Михайлом Забродським, командиром 25-ої бригади Юрієм Содолем та Євгеном Гончаром, командиром роти снайперів 95-ої бригади, взяли гранатомети і побігли полювати на танки противника.  А танки цілили по нас. Вибуховою хвилею  від танкового снаряду, який пролетів дуже близько, мене і контузило, я відразу втратив свідомість. Михайло Віталійович подумав, що я 200-ий, і затягнув моє тіло в бункер із словами: «Другого комбата втратив…» Але через п’ять годин медики мене відкачали. Я встав – ідем воювати! І повернувся до свого батальйону. На обезболюючих зібрав ротних, поставив завдання на ранок, поїхав на уточнення задачі і… втратив свідомість. Мене знов відкачали, але я все одно залишився із своїм батальйоном,  але на ранок, коли треба було виходити, я реально не зміг цього зробити. Став зеленим, мене почало трусити і мій заступник Петро Маснюк поїхав без мене, а мене на КамАЗі евакуювали в лікарню.

Це була остання контузія. До того у мене були контузії ще у 2014 році, але я ніколи не залишав  поле бою. Ну потекла кров з очей та вух. Обтерся, магнезію лікарі поколили, і поїхали далі. Було не до того. Три контузії я отримав під час відомого рейду. А там куди евакуюєшся? Ти ж знаходишся в тилу противника. Крім того, перед нами поставили завдання –  вивести з оточення хлопців, які тримали кордон. Їх просто розстрілювали з різних видів артилерії з території російської федерації. Ми до них пробилися, кинули понтони через річку, і вони вийшли. Ми вивели з оточення більше ніж три тисячі військовослужбовців. Це 72-а, 79-а бригади, 24-ий батальйон 51-ої бригади, прикордонники, спецназ 3-ого полку.

Ми намагалися взяти під свій контроль Ізварине. Спочатку я, потім Юра Коваленко. Але ті дані, які нам давали, в реальності не підтвердилися. Там були бронегрупи противника, які чекали нас. Коли перших два рази я намагався взяти під свій контроль Ізварине, вздовж російсько-українського кордону нас супроводжували російські винищувачі. Багато вже було спостерігачів, коректувальників артилерії, яку вже пристріляли. І мені навіть не дали близько підійти до населеного пункту, вогнем артилерії почали відсікати, хотіли мене затягти в артилерійський мішок. Але я зорієнтувався, відступив, не дозволив іти в наступ. Розумів, якщо продовжу, всі люди які зі мною йшли, просто там залишаться. Це не вартувало того. Під час виконання завдання для мене завжди на першому місці – життя військовослужбовців, а вже потім – задача.

Після тієї важкої контузії на Зеніті за 27 днів мені відкапали 150 крапельниць, і я повернувся керувати підрозділом.

4 червня 2015 року, коли прорвали оборону 28-ої бригади в Мар’їнці, я отримав завдання їх посилити і відбити населений пункт на ті позиції, що були до прориву. Двома підрозділами – я із своїм батальйоном і 1-ий батальйон 25-ої бригади, яким тоді керував полковник Палас, він зараз командує 37-ою бригадою морської піхоти – ми поїхали зачищати населений пункт Мар’їнка. Все було зроблено. Після того ми виїжджали ненадовго, виконуючи завдання під Горлівкою, Авдіївкою. Тоді ще промзони не було. В 2016 році я з батальйоном мав туди заходити, але щось змінилося, ми залишилися на базі в Слов’янську, а потім у мене почалася випускна сесія в академії. І з січня 2017 року півроку я був на навчанні, під час якого, власне, у мене і почалося загострення. Було декілька моментів, коли від фізичного перевантаження і стресів я втрачав свідомість, і зрозумів тоді, що, не дай Бог, таке станеться під час бою, я втрачу контроль над ситуацією, постраждає підрозділ. Тоді і прийняв рішення, що потрібно переводитися. Я не хотів через власне зухвальство, що я весь такий героїчний комбат, наробити біди. І тому після закінчення навчання перевівся в головне управління розвідки і вперше пройшов ВЛК. З 2014 по 2017 рік я ж жодного разу не їздив на комісію. А тут вирішив перевірити здоров’я –  і мені відразу почали оформлювати групу інвалідності…

– Тебе дратувало, що ти не можеш контролювати свій стан, що такий молодий, а почуваєшся зле…

– Спочатку було страшно. Я відчуваю себе кімнатним вазоном, який постійно потрібно поливати. Поливом я називаю крапельниці. Мені зараз доводиться і до кінця свого життя потрібно буде двічі на рік проходити лікування. Звичайно, це все мене дратує. В 30 років мати інвалідність – це не дуже приємно. Більше того, скажу чесно: якби я мав здоров’я, то і далі проходив би військову службу.

-Ти приймав участь в рейді з самого його  початку?

– Тому можу сказати, що він для нас розпочався не з Саур-Могили, як багато хто пише, а з визволення Лисичанська. Бої за це місто тривали неділю чи півтори. Після того ми відійшли на нашу територію для відновлення сил. І клаптик за клаптиком землі рухалися вперед. Спочатку одну висоту взяли, потім іншу, зайшли на нафтові бази. Сам нафтоперероблюючий завод брав інший підрозділ.

Коли ми трохи відійшли від міста, я думав, що згодом будемо повертатися, але отримав завдання викликати весь особовий склад батальйону. Прибули ще дві роти, я отримав забезпечення, боєприпаси і вперше почув наказ рухатися на Саур-Могилу. Маршрут був довгий, тому що за Дебальцевим уже була не наша територія. Ми проходили двома колонами. Першою ішов Ігор Герасименко, командир 1-го батальйону. Коли ми були між Шахтарськом  і Торезом,  в населеному пункті Гірне, Ігор проскочив, а мою колону перерізали, прийшлося прийняти бій. Однією колоною я залишився  ближче до Саур-Могили, а інша була за переїздом. На наступний ранок я повернувся, взяв під контроль переїзд, бо бойовики там закріпилися. Вибили звідти ворога і пропустили основні сили бригади. На штурм Саур-Могили ми пішли трьома підрозділами, бо до нас доєднався ще й передовий загін 1-ої батальйоно-тактичної групи 30-ої бригади на чолі з Сергієм Собко.

Ми тоді здивували  противника тим, що пішли у наступ по класиці, як пише статут, хоча до того бойові порядки створювали за технікою.  Всі три підрозділи були розвернуті і пішли вперед, що дало нам вогневу перевагу. Буквально за 15 хвилин ми взяли під контроль Саур-Могилу. Слідом з нами зайшли підрозділи, які надалі її утримували. А ми пішли виконувати завдання по пробиванню до основних сил.  І зупинилися в Степанівці – це незвичний населений пункт, розташований в низинці і поділений річкою навпіл. Ми зайшли в нього з боку Саур-Могили. Коректувальники артилерії противника знаходилися на висоті, і російська артилерія зі своєї території, а звідти до кордону лише 9 кілометрів, методично почала знищувати Степанівку будівля за будівлею. Їм було все одно – мирне населення там є чи ні. У них було одне завдання – стерти з лиця землі цей населений пункт. Я отримав наказ взяти під контроль все село, але зайти туди технікою було неможливо. Довелося іти пішки, без неї, але з підтримкою бригадної артилерії. Ще мені придали два танки. Вони могли пройти в Степанівку. Штурмовою групою командував покійний капітан Марковський. Його рота поділилися на дві групи і почала штурм Степанівки. З другого боку річки зачистку виконували підрозділи Сергія Собка. Через десять годин бою ми взяли Степанівку повністю під свій контроль і могли зайняти зручні для себе позиції. Ми там зробили тимчасовий базовий табір. І його постійно довбала російська артилерія із своєї території. 2 серпня з днем ВДВ нас привітали, відправивши чотири повних пакети «Градів», які поклали в центр населеного пункту.

Ми намагалися всіма силами не допустити загибель місцевих. Ховали їх в підвалах, тушили хати, які спалахували, годували, надавали медичну допомогу. Ми фактично стали живим щитом для мирного населення. Розуміючи, що поки ми будемо там знаходитися, село будуть крити, зробили свої позиції за населеним пунктом. І якомога хутчіше відійшли.

– В Степанівці 30-ка втратила багато техніки…

-Та не тільки вона, ми також. Їхали далі на маршрутках…

– А танки вдалося зберегти?

– Я навіть в бою за Степанівку віджав один танк у сепаратистів і передав нашим солдатам, він ще виконував наші завдання. Десантники стали танкістами.

– Відбив в бою чи віджав?

– Та віджав, –  сміється Олександр. – Ми проводили зачистку і знайшли два ворожих танки. Один мої бійці знищили. Кричу покійному Володі Марковському: «Не стріляй, нам же потрібні танки, наші погоріли. Подивися поближче, чи є хто там». Володя послухав мене. Проявив військову хитрість, підійшов до екіпажу впритул і знищили всіх, а  танк забрали. Він Мариновку витримав, а похід на Дмитрівку вже ні. Його знищили керованою ракетою. Дні три-чотири поїздив. В той час це багато.

Потім ми пішли займати Мариновку, Червону Зарю, але там все повністю прострілювалося. Дмитрівка була вже підконтрольна – всі кажуть сепаратистами, але на той момент ми вже воювали з кадровими військовими Російської Федерації, проти нас кинули десантників псковської дивізії. Ми прийняли рішення іти вперед, знайти міст, який би витримав танки, і облаштувати на річці понтонну переправу. Вузький міст, по якому могли пройти танки, знайшовся лише в Міусінську. Прийшлося місто відбити і взяти під контроль. 30-та бригада залишилася на його захисті.

Ми знайшли місце, де можна було кинути понтони і виводити підрозділи, які знаходилися в оточенні. Вони намагалися зберегти вцілілу техніку. Вихід тривав до ранку під постійним потужним артилерійським вогнем Російської Федерації. Але я так обрав місце для понтону, що за троє суток безперервних обстрілів, туди прилетів лише один снаряд. Решта клалася по периметру, але не дотягувалася до самого понтону. Це дало змогу витягнути більше людей і техніки.

Після цього ми мали розділити Луганську і Донецьку області. Але зайшли тактично-батальйоні групи Російської Федерації, а у нас вже не вистачало сил, тому прийшлося на цьому етапі закінчувати рейд і повертатися назад. Ігор Герасименко в одному інтерв’ю сказав дуже влучні слова: «Живі тоді заздрили мертвим». Таке там було пекло.

Ми всі тоді пережили сильний емоційний стрес, 23 чи 24 дні йшли по території ворога в оточенні, в неймовірному напружені. Нам перестали підвозити їжу та боєприпаси. Все, що ми здобували в бою, і було нашим. Жодні війська до нас не доїжджали. На кожному БТРі у мене було по 30 чоловік замість 12.

-А втрат ви зазнали?

– За рейд у мене двоє загинули: гранатометник Сергій Білоушенко з 2-ої роти та помічник гранатометника Василенко. Тяжко поранений був Атаманчук. Він загинув пізніше – під Донецьким аеропортом… Ще був важким замкомроти Ваня Ренюк. Легких поранених було багато. Ми не могли їх вивезти по троє-четверо суток. Відправляли БТРи, щоб пробивалися до своїх.

«Я був ініціатором, щоб раз на місяць у нас безкоштовно займалися ліцеїсти військового училища імені Івана Богуна, я ж з 2002  по 2004 роки також там навчався»

– Звільнившись з армії, ти зайнявся розвитком полігону в Броварах. Це бізнес-проект?

– Чомусь в інтернеті так називають нашу громадську організацію ті, хто хоче мене звинувати у якихось незаконних діях. Після звільнення із лав збройних сил Україні в 2017 році за станом здоров’я я з друзями зареєстрував громадську організацію ветеранів та учасників АТО «Купол». Ми заключили договір з міністерством оборони про взяття в довготривалу оренду технічних майданчиків 201-го військового містечка, яке знаходиться в місті Бровари під Києвом, підписали всі папери з «Київенерго». Щомісяця платимо оренду міністерству і броварській раді. Це більше 50 тисяч гривень. Ми все почистили від сміття, якого там було тони, зробили тири для різної зброї згідно всіх норм, отримали всі необхідні ліцензії, закупили майже 200 одиниць озброєння. Почали працювати 21 червня 2017 року. Також реанімували центр олімпійської підготовки київської області і почали активно з ним співпрацювати. Надаємо олімпійцям майданчикі, які потрібні їм для тренувань та проведення українських змагань. Причому все це робимо на безоплатній основі.  Інструкторами у нас працюють тільки ті, хто пройшов через АТО, весь персонал – учасники бойових дій. Таким чином ми даємо їм підтримувати свої навички та передавати їх бажаючим. Бухгалтер у нас переселенка із Луганська.

Громадська організація у нас неприбуткова. Це не бізнес. Зароблені гроші ідуть на розвиток клубу, виплати заробітної плати, оренди, комунальних послуг, поповнення та ремонт озброєння.

Я був ініціатором, і мої партнери погодилися зі мною, щоб раз на місяць у нас безкоштовно займалися ліцеїсти військового училища імені Івана Богуна, я ж з 2002  по 2004 роки також там навчався. І поки є змога навчати дітей, показувати їм новітнє озброєння, ми маємо це робити. І це вже стало доброю традицією: кращі ліцеїсти – дисципліні, навчанню, фізичному вихованню – приїздять до нас на заняття  по вогневій підготовці. Цього року навіть ми підготували команду по стрільбі з малокаліберних гвинтівок. Хлопці посіли третє місце в Україні.

Також ми співпрацюємо з курсантами податкової академії, патріотичним рухом «Джура», надавали базу для військових естафет. До нас на заняття приїздили навіть діти з Польщі. Звертаються із співробітництвом різні служби: ЦСО, міноборони, МВС, УДО. Їм надаємо полігон для підготовки на безоплатній основі. Ми зацікавлені, щоб якомога більше людей були фахово підготовлені, мали змогу удосконалювати свою майстерність.

– Час від часу з’являються публікації, що ви цю територію привласнили, захопили, що прикриваєтесь твоїм званням Героя України…

– Я там співзасновник, як і двоє інших хлопців, з якими ми все і розпочали. Все рішення приймаємо колегіально. Раніше на тій території знаходилося товариство з обмеженою відповідальністю «Сапсан спорт». Ще в 1994 році воно взяло всі землі в оренду і платило за них. Але в 2006 році ця організація написала листа на ім’я міністра оборони і від 70 відсотків землі відмовилася, а на своїй  базі зробили центр олімпійської підготовки, що дозволило уникати податків. З того часу на ці майданчики ніхто не заходив. З 16 гектарів використовувалося лише 30 відсотків, причому за них нічого не платили. Але з 2006 по 2017 роки користувалися фактично всім.

Ми зайшли на вільні місця, від яких «Сапсан спорт» відмовився у 2006 році. Нічого ні у кого ми не захоплювали.  Ми просто стали сусідами. Але «Сапсану» це не сподобалося, почалися судові тяганини. Ми вже виграли три інстанції. Наш договір оренди є дійсним, ми підписали його на всіх законних підставах.

Так,  у нас амбіційні плани. Ми хочемо розвинути спортивно-стрілецький комплекс, постійно щось облаштовуємо, робимо більш сучасним. Але тепер на нас почали нападати з різних сторін, пишуть в інтернеті нісенітниці, постійно називають мене «весільним підполковником». Хоча моє військове звання майор. Сусіди мене підвищили. Закидують, що я із-за грошей спаплюжив звання героя країни. Не звертаю на це уваги, бо моя совість чиста.

Створюючи громадську організацію, ми, військові, добре розуміли всю відповідальність. Тут зброя, боєприпаси, і якщо не буде контролю, станеться біда. Ми постійно звітуємо про використані патрони та снаряди. В наших інтересах працювати чесно і по-людськи.

З чого я живу? Отримую пенсію 15 тисяч гривень. Це непогано, погодьтеся, навіть для Києва. Коли звільнявся, отримав вихідну допомогу, гроші по пораненню, продав майно в Житомирі. Дружина також працює. Нам вистачає.

– Хто для тебе особисто герої цієї війни?

– Для мене всі мої військовослужбовці, які загинули – герої. Бо вони віддали життя за свою країну і для того, що їх діти та батьки жили в нормальній країні. Покійний капітан Марковський, який під Донецьким аеропортом закрив собою екіпаж своєї машини… В нього потрапило РПГ. Якби він не закрив собою хлопців, загинув би і він, і ще 11 чоловік. А так він своїм життям зберіг 11 інших. Герой уже той, хто прийняв рішення іти на війну і стояти на захисті країни з російським окупантом. Віталя Мазур, Ігор Холо, командир 3-ої роти, офіцери і сержанти, прапорщики і кадрові військові, – всі вони на особистому прикладі показували, що треба іти вперед і виконувати завдання.

У 2014 році ми всі разом стали на захист держави. Виконували різні завдання, але з однією метою: ми, незалежні, самостійні, відстоюємо інтереси країни, на яку напала Російська Федерація. Кожен, кому була небайдужа країна, допомагали, чим могли. Мене неймовірно вражає улюблена акторка Ада Миколаївна Роговцева, яка дотепер регулярно їздить на фронт морально підтримувати наших бійців. Ми маємо так само відважно боротися за свою країну і далі.