Публікуємо есе з книги «25 років присутності»: Сергій Братков

Сергій Братков народився 1960 року в Харкові. Закінчив Художню школу ім. І. Рєпіна (Харків, 1978), Політехнічну академію (Харків, 1983). У 1984‑му став одним із засновників «Fast Reaction Group» («Група швидкого реагування»), спільно з Борисом Михайловим, Сергієм Солонським та Вікторією Михайловою.

Вибрані виставки:

• «Портретна фотографія Європи з 1990» (2016, Museum of Photography GB, Салоніки, Греція / Nederlands Fotomuseum, Амстер­дам);
• «Московська бієнале» (2015, Основний проект, ВДНГ, Москва);
• «Chapiteau Moscow» (2013, Galerie Almine Rech, Париж);
• «Arsenale 2012. Міжнародна бієнале сучасного мистецтва» (2012, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Крик» (2011, Regina Gallery, Лондон);
• «Heldenzeiten» (2010, Haus der Photographie / Deichtorhallen, Гамбург, Німеччина);
• «Україна» (2010, PinchukArtCentre, Київ);
• «Glory Days» (2010, Deichtorhallen, Гамбург, Німеччина);
• «Glory Days» (2008, Fotomuseum, Вінтертур, Швейцарія);
• «Сергій Братков» (2007, Baltic Centre for Contemporary Art, Гейтсхед, Великобританія);
• «Вагіна моя Батьківщина» (2007, 52^th Venice Biennale, Palazzo Papadopoli, Венеція);
• «Birds» (2005, Galerie Anita Beckers, Франкфурт-на-Майні, Німеччина);
• «S.M.A.K.» (2005, Stedelijk Museum, Гент, Бельгія);
• «Діти» (2004, Manifesta 5, Сан-Себастьян, Іспанія);
• «Menschen im Bunker» (2004, Kunstbunker, Нюрнберг, Німеччина);
• «Повернення художника» (2003, 50^th Venice Biennale, Російський павільйон, Венеція);
• «Fayurcity» (2001, галерея «Риджина», Москва).

“Творчість Браткова чітко ілюструє ідею сучасного світу тотального шоу і самореалізації за допомогою гри, у якому значення набуває не тільки твір мистецтва, але й саме людське існування.” (Віктор Мізіано)

— Тема — «25 років присутності». Хотілося б вважати тебе, як і раніше, частиною українського мистецтва. Наскільки це доречно? Якщо можна, цікаво було б пригадати обставини переїзду. Це ж було на межі 1980–1990-х?

— Так, я вважаю себе частиною українського мистецтва. Переїхав до Москви після розпаду нашої харківської «Групи швидкого реагування», учасниками якої, крім мене, були Борис Михайлов і Сергій Солонський. У 1998 році в Центрі Сороса в Києві Олег Кулик познайомив мене з Володимиром Овчаренком, якому сподобалися мої роботи. Він і запропонував мені зробити виставку в його галереї «Риджина». Виставка «Дітки» відбулася в 2000 році, після чого я залишився в Москві.

— Хочу пригадати стихійну дискусію, яка виникла на весняному «Бірючому» [Міжнародний симпозіум сучасного мистецтва «Бірючий» — арт-резиденція. — Ред.] Молоді арт-діячі представляли свій проект, і у зв’язку з цією презентацією ти вирішив нагадати, що мистецтво — насамперед візуальна інформація. Давай поговоримо про це. Наскільки представники нових медіа розуміють те, чим вони займаються? Чи можна вважати їх художниками?

— Одна з тенденцій сучасного мистецтва — дослідницька діяльність, яка стикається зі сферою інтересів учених-гуманітаріїв і часто використовує їх методологію. Тому межа між художником і вченим розмивається, адже художник використовує чужий інструментарій. При цьому перестає бути фокусником, який може пред’явити візуальне диво. І концептуальним мистецтвом, яке змінює звичні уявлення про місце будь-якого об’єкта у свідомості, це теж назвати не можна. Це, швидше, не проблематизація, а описування, підсумовування звичного. Отже, виходить, що дискусія важливіша, ніж результат, ніж візуальна річ. Відбувається підміна понять. Я ставлю під сумнів можливість називати дискусію художнім актом, але це моя приватна думка.

— Спілкувалася з українськими художниками, які давно живуть і працюють у Європі або США. Багато з них вважають, що українським художникам є що продемонструвати світові, але не вистачає грамотного промо. Де місце України на цьому, скажімо так, ринку?

— Це питання стосується радше інфраструктури, пов’язаної з мистецтвом. Його краще адресувати людям, які займаються його просуванням.

— Обговорювали зі Стасом Волязловським межі припустимого. Чи є в мистецтві межі провокації? Якщо є, то де вони?

— Провокація в мистецтві необхідна. Це засіб, який дозволяє зламати стереотипи та інфантильність сприйняття. Але це інструмент гострий, він може поранити глибоко. Межею припустимого є поріг, за яким стоїть заклик до вчинення насильницьких дій.

— Хто з українських художників тобі зараз цікавий? Чому?

— Як правило, я стежу за мистецтвом тих художників, яких знаю, з якими спілкуюся. З молоді можу відзначити випускників і студентів Школи Родченка Зіну Ісупову, Аліну Клейтман, Сашу Кутового, Діму Тарусєва і Юлю Голуб. У кожного з них є індивідуальна пластика і сучасне мислення.

— Якою має бути мистецька освіта? Які завдання ти ставиш перед собою як перед майстром курсу? Наскільки я пам’ятаю, зараз ти задоволений своїми студентами. Ти вчиш їх насамперед думати, наскільки я розумію?

— Сучасний молодий художник — це людина, яка володіє колажним мисленням. Він може, поєднуючи абсолютно різні речі, домагатися новизни, зберігаючи при цьому щирість. Аби прийти до цього, треба його навчити спиратися на інтуїцію і обдумано спостерігати за навколишнім світом. Важливо розвивати свою візуальну мову і авторську пластику, домогтися впізнаваності. Йому не обов’язково бути інтелектуалом, важливо зберегти чуттєвість і безпосередність. На нашому курсі «Фотографія, скульптура, відео» ми до цього прагнемо, і результатами я поки що задоволений.

Бесіду вела Інга Естеркіна

Більше портретів художників у арт-виданні “25 років присутності“

“Дивна форма молодецтва розкривається в роботі Сергія Браткова «Гасло». За словами художника, котрий багато подорожує по місцях збору та відпочинку молоді, на рок-концертах є така особливість: слухачі, переважно хлопці з похмуро-зосередженими обличчями, досить сильно один одного штовхають. Так висловлюється співпереживання й спільне захоплення від «монстрів російського року», які виспівують зі сцени про те, що світові шакали скаляться на «золото наших хлібів та ікон», а за таке, звісно, гуртом оце й хоч негайно померти…

Проте як у російському виконанні рок — щось вельми далеке від міжнародного явища під цим найменуванням, так само російські фашистські заклики до смерті далекі від «Viva la muerte!» Хосе Міллана Астрея. Зрештою, ніхто вмирати тут не збирається, то лише риторична фігура, натомість те, що воно означає насправді, художник пише поперек світлини жевріючими літерами. Колективна фотографія перетворюється на персону, театральну машкару, крізь ротову щілину якої потойбічний голос озвучує давно знайоме: «Да здравствует сегодняшнее плохо, за то, что завтра будет хорошо!» У цьому гаслі закарбовано те компенсаторне вихваляння труднощів, за яким СРСР ховали систематичні поразки радянського правління. Про це написав Давид Самойлов: «Когда в возвышенность тиранства/ И в благо вечных голодух/ Поверил русский дух пространства,/Доверчивый и страстный дух».

Треба сказати, у Браткова цей дух не виглядає довірливим і пристрасним. Втім, дещо від пристрасті можна знайти — недарма ж хлопці штовхають один одного, немов імітуючи побиття і закликаючи когось, хто б їм усім дав справдешньої прочуханки. Гасло точно відтворює логіку договору в мазохізмі: спочатку якнайжорстокіше покарання («погане»), зате потім тим солодша нагорода («хороше»). І якщо такий-от спосіб отримання задоволення вже опанований на масовому рівні, сьогоднішнє обіцяє залишатись поганим ще довго…”

Євгенія Кікодзе

• Продовження серії есе про художників у розділі «Persons» на CHERNOZEM

• Більше про сучасне мистецтво — в книгах Сари Торнтон «33 митці у трьох актах«, Вілла Гомперца «Що це взагалі таке?«, Грейсона Перрі «Не бійтесь галерей«, Галини Скляренко «Сучасне мистецтво України«, Олександра Брея «Нескучное собирательство».