neimovirni-1400x90

Портрет художника #10: Матвій Вайсберг

chernozem.info 30.01.2018

Публікуємо есе з книги «25 років присутності. Сучасні українські художники»: Матвій Вайсберг

Матвій Вайсберг народився 1958 року в Києві. Закінчив Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка та відділення книжкової графіки Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова. Визначаючи себе як нерелігійного художника, атеїста, звертається до біблійної тематики. Ілюстрував роман «Біси» Федора Достоєвського, книги Шолом-Алейхема, Ісаака Бабеля, Карла Юнга, Сьорена К’єркегора, Хосе Ортеґа-і-Ґассета.

Матвій Вайсберг
Матвій Вайсберг

Вибрані виставки:

  • «Ergo Sum» (2016, галерея «Дукат», Київ);
  • «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво 1985–2015. З приватних колекцій» (2015, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «Стіна» (2015, Сейм Республіки Польща, Варшава);
  • «Contemporary Ukrainian Artists» (2013, Saatchi Gallery, Лондон);
  • «Горобці, бегемоти та інші» (2011, галерея «Триптих АРТ», Київ);
  • «Від хаосу до ладу» (2008, галерея «Bottega», Київ);
  • «День шостий» (2005, галерея «Триптих», Київ);
  • «Ретроспектива» (2002, Галерея мистецтв НаУКМА, Київ);
  • «Хто ти?» (2001, Виставковий палац Женеви, Швейцарія);
  • «Сім днів» (2000, галерея «Ра» Київ);
  • «Мистецтво з України» (2000, Galerie Doktorhaus, Обердісбах, Швейцарія);
  • «Живопис. Графіка» (1999, галерея «36», Київ);
  • «Міфи і символи» (1998, галерея «Ательє Карась», Київ);
  • «Вино комети» (1997, НХМУ, Київ);
  • «Час світу» (1995, Київський національний музей російського мистецтва, Київ);
  • «Neu Kreis» (1994, Klaus Weidlich kunstvermittlung, Мюнхен, Німеччина);
  • «Нісайон» (1993, ЦБХ, Київ);
  • Із зібрання Ю. Лівшица (1992, Музей історії Києва, Київ);
  • Виставка пам’яті жертв Бабиного Яру (1991, ЦБХ, Київ).
Будівництво палацу (за П’єро ді Козімо), олія на полотні, 60 x 150 см, 2003
Будівництво палацу (за П’єро ді Козімо), олія на полотні, 60 x 150 см, 2003

Присутність, на мою думку, — це відсутність відсутності. Людина, якщо є, — значить вона займає місце, але не завжди зрозуміло, яке саме. Іноді бувають художники, яких не хочуть бачити. Це, до речі, у нас дуже розповсюджено.

Я, не дивлячись на художню школу, на поліграфічний інститут, — був чистий андеграунд. Свого часу ми з Андрієм Мокроусовим, директором видавництва «Критика», жартували: скільки можна бути авангардом — треба комусь бути і ар’єргардом. Ар’єргард не був якимось формальним напрямом. У військовій справі ар’єргардом називається остання рота або батальйон, який прикриває тили. Андрій писав про те, що київський ар’єргард — це послідовно антропоцентричний, гуманістичний, фігуративний живопис. Ти є, це якийсь набір принципів, з котрими ми виступили як реакція на постмодерністські практики. Я кажу про 1980-ті роки, коли живопис — власне живопис — треба було захищати: картину захищати, тактильність, яку вона має.

За радянської влади ми, вуличні художники, були ніким. Нас не запрошували на виставки, а якщо й запрошували, то в найбільш андеграундні місця, такі як Бібліотека мистецтв Майї Марківни Потапової, Будинок композиторів на Пушкінській. Ні про Спілку художників, ні про будь-які інші офіційні зали мови взагалі не було, аж до появи приватних галерей.

Але ми були. Це була невидима присутність. В Одесі, Таллінні, Києві, Москві — на руїнах імперії. І ця присутність почала набувати видимих рис.

Двадцять п’ять років дуже важливі, насамперед для визначення власної присутності. Бо не дуже було зрозуміло, яким художником називатися. Андеграунд — це позиція, яка склалася де-факто. А де-юре? Мені подобався київський. Тепер я знаю, що я український художник, і я з гордістю можу це сказати. Навіть представляю Україну на міжнародних форумах. Ця присутність визначилася з виникненням незалежної країни.

Автопортрет із сином за грою в шахи, олія на полотні
Автопортрет із сином за грою в шахи, олія на полотні

Більше портретів художників у арт-виданні 25 років присутності. Сучасні українські художники


Епоха перебудови була дуже важливою. Нас привчали до того, що художника визнають після смерті. Тобто ти живеш, ти малюєш, щось складаєш під стінку, іноді показуєш мамі, батькові, друзям. Потім ти помираєш, хтось приходить, здмухне пил і скаже: «О! Класний був чолов’яга». Це була дуже хороша школа, адже ми готові були розмовляти з вічністю. А потім раптом з’ясувалося, що є способи заявити про себе. Таким способом, наприклад, були дні міста на Андріївському узвозі в Києві. Перший день був 1984 року, коли вже відчувався настрій перебудови. Тоді начальство намагалося загнати все в певні рамки. Видавали бірки, кожна робота мала проходити художню нараду, ходили люди з червоною пов’язкою на руці. А потім, у зв’язку з перебудовою, з появою інших поглядів на життя, андеграунд вийшов на вулицю з підвалів та кухонь. Нонконформізм — це природний стан людини в мистецтві, якщо вона такою себе вважає. Зараз теж конформізму на будь-якій виставці багато. Інше питання в тому, що конформізм — поняття не обов’язково політичне. Зараз багато спокус для конформізму. Інституції, фонди, які потребують певного конформізму від людини, тобто чимось поступитися. А я нічим не хочу поступатися.

Експозиція «Створення світу» галереї «Bottega», ГОГОЛЬFEST, Київ, 2008
Експозиція «Створення світу» галереї «Bottega», ГОГОЛЬFEST, Київ, 2008

Свобода або є, або її нема. Це річ, яка не квантується. Я вважаю себе вільним. Настільки, наскільки жива людина може бути вільною.

Те, що сталося два з половиною роки тому, і є народженням української нації. Сьогодні гімн України звучить для мене солодше за Марсельєзу, яку я обожнюю, так само як і історію Франції. Моя українська ідентичність вища за мою єврейську ідентичність. Може, не завжди так було і буде, але зараз так є. Значить, за ці 25 років щось відбулося. Це була реперна точка, від якої ми відштовхнулися, і вже ніколи не повернемося назад.

Коли я писав свою роботу «Стіна 2», я буквально змагався з полотном. Я не пам’ятаю себе в такому стані під час малювання. У роті ще відчувався присмак кіптяви. Мені важливо було зафіксувати з достовірністю документа те, що відбувалося навколо. Я винайшов такий термін — «мистецтво прямої дії». Сподіваюся, час не позбавить цей витвір гостроти, адже митець закидає шлюпку в океан часу, а вона потім там обростає. Річ у тім, що картина, як і весь предметний світ, — річ релятивістська, до того ж змінюється з часом. У цьому й криється сила живопису. Я колись сформулював думку про те, що картина — це найбільш живуче безпосереднє послання в майбутнє. Ось я підходжу до Рембрандта і сприймаю його полотно, як особисте послання. Мене цікавлять теми створення світу з дитинства: люди, звіри, пейзажі. Я — невіруюча людина, але часто працюю з біблейськими темами. У юності я вирішив зробити Біблію. Спочатку це був юнацький максималізм, але потім це перетворилося на потужне відкриття.

Свого часу власну Біблію малювали Шагал, Гюстав Доре, Рембрандт.

Ця книга універсальна, це своєрідне лекало, яке можна застосовувати до різних ситуацій. Звісно, що велика доля європейського мистецтва базується на біблійних текстах.

У Гете є така максима: «Мистецтво займається добрим і тяжким». Мені ця максима підходить.

Художник змінює світ, безпосередньо. Ле Корбюзьє казав, що вся його архітектура вийшла з одного кубістського натюрморту. І ми маємо сього­дні такий пейзаж за вікном завдяки одній картині.

Пікассо казав, що прийде до нас у консервних бляшанках, — і прийшов.

Спробуйте подивитися на соняшники очима не Ван Гога. У мене, наприклад, не виходить. Соціум народжує художників, а вони натомість змінюють його погляди.

Загалом ситуація з українським мистецтвом визначається певною історичною затримкою, яка, на мій погляд, зіграла на руку мистецтву. Тут в одному місці і в один час зібралися люди, які працюють з пластичними матеріалами, пишуть, малюють. Це одне з небагатьох місць у світі, де художник може дозволити собі бути художником на всіх рівнях, художником — як людина вільної професії. Самохіть чи мимоволі, ми спадкоємці Малевича, Богомазова, ми спадкоємці цілої школи великих художників — це традиція, це те, що ми називаємо школою, це дуже важливо для розуміння українського мистецтва в цілому.

Культура — це те, що робить людину людиною, що відрізняє від інших істот. Українці знають, що таке культура. Не було більш ввічливого місця, ніж Майдан. Коли я туди приходив, у мене серце переставало боліти.

Наше перетворення за 25 років завершилося.

Записала Катерина Рай

Штудія до картини Паоло Учелло «Битва при Сан-Романо», олія на полотні, 110 x 190 см, 2016
Штудія до картини Паоло Учелло «Битва при Сан-Романо», олія на полотні, 110 x 190 см, 2016

…Із погляду простої фабули та «подієвої хронології» у 28 полотнах «змальовано» самі лише екстремуми, пікові моменти екзистенційних зяянь тримісячної революції.

На перший план — окрім власне чистої візуальності — виходить інтонація оповіді, її настроєва динаміка, втілена в різному співвідношенні «теплого», «холодного» і чорного. Початкові, «грудневі» сцени ще цілком вписано в традиційно «романтичну», хай і не патосну, парадигму революційности: це топоси 1793-го і 1830-го, «Весни народів» і Паризької комуни, це революція за Давідом і Бетховеном, за Делакруа і Паґаніні, революція, що її домінантою стає живе тепле полум’я, яке випалює темряву і витісняє її за рамку нашого сприйняття.

…Отже, ця драматична (в усіх значеннях, зокрема й у суто жанровому, бо розгортається саме за логікою трагедії, а не епічного наративу) оповідь, така подібна до відомої нам дійсности і така відмінна від неї й напрочуд далека від того тріумфалістського дискурсу, що стає (мабуть, природно) панівним просто в нас на очах, можливо, є історією не про славну перемогу, а про засадничу поразку, безвихідь, непевність існування, загубленість і зникнення людського — але і про неминучість опору, попри його ціну. Художник бере людину-у-відчаї, такого собі посполитого анти-Йова, і веде її стіною спротиву, наче драбиною Ламарка, від найповнішого втілення вглиб небуття, аби, дійшовши останнього щабля, повернути нас до питання про сенс і вартість повстання проти долі. Відповіді тут шукати годі, адже ціла «Стіна» і її «цеглини» промовляють до нас по-різному, і в самому незбігу цих промовлянь міститься простір для безнастанного вільного пошуку, вільного осмислення і вільної дії…

Андрій Мокроусов


Продовження серії есе про художників у розділі «Persons» на CHERNOZEM

Більше про сучасне українське та світове образотворче мистецтво — в книгах

Матеріали на схожі теми

Коментарі