1400x90-arthuss-2

Портрет художника #12: Ксенія Гнилицька

chernozem.info 08.02.2018

Публікуємо есе з книги «25 років присутності. Сучасні українські художники»: Ксенія Гнилицька

Ксенія Гнилицька народилася 1984 року в Києві. Закінчила Державну Художню середню школу та Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури. Авторка живопису, графіки, об’єктів та відео. Співзасновниця та учасниця групи «Р.Е.П.» від 2004 року. Живе та працює у Києві.

Ксенія Гнилицька
Ксенія Гнилицька

Вибрані виставки:

  • «Між Волгою и Дунаєм» (2016, Aircraftgallery, Братислава);
  • «Ступінь залежності» (2016, Вроцлав, Польша);
  • «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво 1985–2015. З приватних колекцій» (2015, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «Through Maidan and Beyond» (2014, Architekturzentrum Wien, Відень);
  • «And Now? The Power of Art. Ukrainian Art in a Moment of Crisis, Reflection and Mourning» (2014, галерея мистецтв «Лавра», Київ);
  • «Українці» (2014, DAAD Galerie, Берлін);
  • «I Am a Drop in the Ocean» (2014, Kunstlerhaus, Відень);
  • «Кольоротест» (2013, Мала галерея Мистецького арсеналу, Київ);
  • «Open Air» (2012, галерея «Триумф», Москва);
  • «Open Air» (2009, галерея «Колекція», Київ);
  • «Карамболь» (2008, галерея «Файн Арт», Київ);
  • «Bloomsday» (2007, галерея «Колекція», Київ);
  • Конкурс фонду «Ейдос» (2007, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «GENERATIONS.UsA» (2007, PinchukArtCentre, Київ);
  • «Сила» (2006, галерея «VP», «Арт-Стрелка», Москва);
  • «Postorange» (2006, Kunsthalle, Відень);
  • «Hot Ukraine /Cool Ukraine» (2006, Центр мистецтв на Неглинній, Москва);
  • «Artists’ Respond. Ukrainian Art and Orange Revolution» (2005, Ukrainian Institute of Modern Art, Чикаго, США);
  • «J’en reve» (2005, Fondation Cartier, Париж);
  • «Doublethink» (2005, галерея «Стелла», Москва);
  • «Розширений живопис» (2005, Празька бієнале, Прага);
  • «Auto-cellulite» (2003, Jazzclub Leerer Beutel, Регенсбург, Німеччина).

ТЕПЕР МИ ВСІ ЗНАХОДИМОСЯ ПО ОДИН БІК

 

Те, що я вийшла із сім’ї художників — це позитив, але водночас я постійно намагалася знайти якийсь власний маршрут. Ніяк не могла змиритися з тим, що вже є готові рішення, не шукала легкого шляху, скажімо так. Пройшовши в юності через якісь субкультури — як і кожен — перебувала в постійному пошуку. Перманентний конфлікт між «класичним» мистецтвом, яке насаджували в художній школі, а згодом в академії, і тим, що було вдома, породжував внутрішнє протистояння. Зрештою, я вирішила йти від витоків, від академізму, чесно пройти весь цей шлях, щоби потім знайти себе, як і казали у своїй постійній «мантрі» наші викладачі.

Ідентифікаційний код, з серії «Крихкість Ідентифікації», шамот, полива, 14 х 20 х 0,5 см, 2014
Ідентифікаційний код, з серії «Крихкість Ідентифікації», шамот, полива, 14 х 20 х 0,5 см, 2014

Про створення групи Р.Е.П. В юності я бачила за кордоном, що люди здатні самостійно ілюструвати свої вимоги. У той же час у нас, при вигляді розданих людям транспарантів двох різних партій, у мене виникало відчуття нестачі власної думки, власного висловлювання. І ми вирішили малювати на простирадлах свої коментарі — зробили транспаранти, плакати. Потім пішли в Центр сучасного мистецтва на Подолі за драбиною. Позичили драбину і Онух нас «прихистив» на пару років у ЦСМ, де потім відбулося ще багато інших проектів і сформувався більш структурований штаб. Був, зокрема, гарний проект «Український Ермітаж», створений групою близько 20 осіб. Потім хтось пішов, хтось прийшов, і нас залишилося шестеро. Ми вже доволі давно працюємо в цьому складі. Нещодавно групі Р.Е.П. виповнилося 10 років. Хоча зараз усі часто бувають досить далеко один від одного, але ми розподіляємо ресурси і продовжуємо спільну активність. На жаль, переважно за кордоном — у тій же Польщі, де слідкують за нашою діяльністю і здійснюється якийсь її аналіз. Бо в нас історію ніхто не пише.

У створенні нашої групи був певний момент протиставлення старшому поколінню: ось, ми такі серйозні, готові у щось вірити — на противагу більш іронічному підходу. Утім, тепер ми всі знаходимося по один бік, бо присутній об’єднуючий фактор війни. Так чи інакше, з часом ми стали патріотичнішими — і старше покоління, і молодше.

Паспорти, з серії «Крихкість Ідентифікації», шамот, полива, 13 х 9 х 0,5; 13 х 9 х 0,1 см, 2013
Паспорти, з серії «Крихкість Ідентифікації», шамот, полива, 13 х 9 х 0,5; 13 х 9 х 0,1 см, 2013

Я не те щоб відчуваю внутрішню втому від політичного дискурсу, але, для мене особисто, у цьому полі присутня перенасиченість. З іншого боку, соціальне мистецтво — це просто ще один інструмент, яким оволодівають покоління художників. І це добре. Просто цього стало останнім часом надто багато, і не все воно мене чіпляє. Проте якщо сприймати художнє середовище як ростучий організм, то в певному сенсі це значне зростання — навчитися мислити концептуально. Це дуже важливо, бо дає можливість перейти на новий дискурсивний рівень.

Взагалі мені як художнику, з одного боку, навіть дуже подобається, що є певна архаїчність, середньовічна жорстокість в українському політичному просторі. З професійної точки зору мені вигідно ілюструвати цю дикість.

На Воровського, з серії «Стратеграфія», акварель, туш на папері, 35 х 27 см, 2015
На Воровського, з серії «Стратеграфія», акварель, туш на папері, 35 х 27 см, 2015

Гадаю, було б непогано, якби соціум був трохи спрямований у бік музею. Звичайно, мають відбуватися виставки в різних цікавих нових місцях, але має бути і простір для цього створений — якісний музей сучасного мистецтва. Я не знаю, якою мірою і в якому вигляді він існує зараз. Тому критерії і фокус у всіх залишаються дуже різними. У нас і про це є робота — «Презентація українських художників у Відні», де знаходилися копилки для персоналізованих українських інституцій. Вони навіть зібрали якісь пожертвування, які ми маємо намір передати адресатам. Не знаю, у якій вітчизняній інcтитуції ми могли б показати подібний проект.

Мені здається, що не варто бути абсолютно незалежним художником. Варто об’єднуватися в спільноти. Оскільки людина — соціальна істота, ми повинні постійно співпрацювати. Починаючи від інституту сім’ї, і так далі — не лише у професійній площині. Єдине, що соціалізуватися часто буває складно, а для художника особливо. Люди, які обирають творчі професії, нерідко схильні до певного «аутизму». Але не варто плутати постійне тусування зі звичайною людяністю, стосунками з твоїм оточенням. Маю на увазі, що важливо навіть не належати до спільноти, а просто бути добрішим до оточуючих, вітатися із сусідами тощо. Нещастя об’єднують людей. У тому числі й війна. Є моменти, у яких ми як нація, ми як народ, як на мене, вже навчилися об’єднувати зусилля. А далі вже постає питання демократії — де виявляються її межі.

Треба більше читати, цікавитися процесами в інших країнах. Адже якщо ти не цікавишся тим, що навколо тебе, то і сам стаєш якимось нецікавим. Лише здається, що це все вперше у нас відбувається, а насправді це звичайний симптом розвитку пострадянської країни.

Мені дуже подобається, що зараз у нас з’являються якісь низові ініціативи, кураторські об’єднання і їх значно більше, ніж було раніше. Багато з них були представлені в нещодавньому проекті в Польщі [«Ступінь залежності». — Н. М.]. Зокрема, Антон Лапов і Євген Королітов, які представляють своєрідну «діаспору» Донбасу.

Скажу чесно, інтуїтивно мені здається, що ми заслужили ту реальність, у якій зараз перебуваємо. Цей такий далекий Донбас, де була тільки «Ізоляція» — одна єдина арт-інституція… Зв’язок між нами міг би відбутися, якби не було цього розриву. Хочеться єдності у свідомості. Не хочу здатися божевільним патріотом, але останнім часом у моєму житті з’явилося значно більше якихось табуйованих місць, країн — це я бойкотую, туди я не їжджу. Усе стає дедалі складніше. З кожним роком, чим більше знаєш, тим більше намагаєшся виховати в собі певні речі. І це насправді стосується кожного — питання росту. Поки що Україна виділяється у світі лише окремими персоналіями, бо економічно вона не може стати рівноправним партнером основних держав. Але, можливо, у нас з’являються зуби — добре це чи погано…

Без назви, з серії «Open Air», олія на полотні, 140 x 210 см, 2004
Без назви, з серії «Open Air», олія на полотні, 140 x 210 см, 2004

Нам бракує теоретичних точок у культурі, які збігаються зі світовою системою координат. В Україні є безліч цінних фахівців у кожній сфері, яких ніхто не знає. У результаті виходить якийсь подвійний світ, де є український космос, український футбол, мистецтво — усе, що завгодно. Супервідкриття, але вони не вписуються в систему загальновизнаних досягнень. Якось я спілкувалася з людиною, яка навчалася за кордоном, і там абсолютно інші вчені відкрили те ж саме, що відкривали радянські вчені, про яких нам розповідали в школі. Це питання ідеології — як напишуть підручники для наших дітей.

Не можу говорити ні про які шанси. Дуже хитро можна маніпулювати свідомістю людей. І пам’ять у нас у всіх коротка — забути і рухатися далі. Це і є найголовніший ворог — коротка пам’ять. Так мені здається.

Паспорти, з серії «Крихкість Ідентифікації», шамот, полива, 13 х 9 х 0,5; 13 х 9 х 0,1 см, 2013
Паспорти, з серії «Крихкість Ідентифікації», шамот, полива, 13 х 9 х 0,5; 13 х 9 х 0,1 см, 2013

Я рік малювала руїни [проект «Стратиграфія». — Н. М.], мені це дуже подобалося, заспокоювало. Зараз я не буду поки що цим займатися. Немає іншого такого міста, де я так відчувала б кожен будинок, як у Києві. Це місто — я співпереживаю йому, живучи тут. Початкова ідея цієї серії — у поетиці руйнування, старовини, запустіння. Це просто одне з моїх романтичних захоплень. Мені здається, в Україні існували дуже сильні художники-романтики і романтична традиція.

Якісь проекти для мене як монстри, як виклик, як невигойна рана. Іноді зробиш якусь важливу для тебе роботу, а потім тобі важко з цим жити. Хоч історія в нас і відсутня, а все ж є те, що «не вырубишь топором». А займатися живописом — це розкіш, поглинаючий процес, що вимагає віддачі. Це певний стан, перебуваючи в якому, звісно, важко одночасно бути ще й менеджером самому собі, незалежною «людиною-оркестром», якою доводиться бути сучасному художнику. Саме це заняття дійсно п’янке і захоплююче — як секс, можна сказати, але треба ще й думати головою. А взагалі я вважаю, що художнику треба більше думати і менше продукувати. Принаймні мені [посміхається. — Н. М.].

Записала Наталія Маценко

________________________________________________________

Продовження серії есе про художників у розділі «Persons» на CHERNOZEM

Більше про сучасне українське та світове образотворче мистецтво — в книгах:

Матеріали на схожі теми

Коментарі