1400x90-arthuss-2

Портрет художника #14: Олександр Гнилицький

chernozem.info 15.02.2018

Публікуємо есе з книги «25 років присутності. Сучасні українські художники»: Олександр Гнилицький

Олександр Гнилицький народився 1961 року в Харкові. Закінчив Харківське державне художнє училище і Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури. Наприкінці 1980-х був активним учасником київського арт-сквоту «Паризька Комуна». Один із лідерів революційної течії українського сучасного мистецтва «Нова хвиля» (1990-ті рр.). Як живописець працював в естетиці трансавангарду та гіперреалізму. У 1996 році разом із художницею Лесею Заяць заснував громадську організацію та мистецьке угруповання «Інституція нестабільних думок», в межах якої опановував нові для українського мистецтва форми медіа: відео, інсталяцію, перформанс тощо. Представляв Україну на 52-й Венеційській бієнале. В 2011 році з нагоди 50-річчя з дня народження Олександра Гнилицького Національний художній музей України присвятив художнику меморіальну виставку — «Гнилицький. Cadavre exquis».

Роки життя 1961–2009.

Олександр Гнилицький. Фото Василія Рябченко
Олександр Гнилицький. Фото Василія Рябченко

Вибрані виставки:

  • «НезалежнIndependent» (2011, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «Українська Нова хвиля» (2009, НХМУ, Київ);
  • «Restart» (2009, Морський Арт-термінал, Одеса, Україна);
  • «Ідеальний вік» (2009, фестиваль Bloomsday’09, галерея «Колекція», Київ);
  • «Скромність і жир» (2008, галерея «Колекція», Київ);
  • «Новий український живопис» (2008, White Box Gallery, Нью-Йорк);
  • «Postorange» (2006, Kusthalle, Відень); «Епоха романтизму» (2004, ЦБХ, Київ);
  • «Donumenta» (2003, Регенсбург, Німеччина); «Нові напрямки» (2000, ЦБХ, Київ);
  • «Погляди на Україну» (1999, Passage de Retz, Париж);
  • «Ангели над Україною» (1993, Апостольська церква, Едінбург);
  • «Діалог з Україною» (1992, Villa Stuck, Мюнхен, Німеччина).
Виставка «Гнилицький. Cadavre exquis», НХМУ, Київ, 2011
Виставка «Гнилицький. Cadavre exquis», НХМУ, Київ, 2011

Олександр Гнилицький — один з найяскравіших виразників «нової хвилі» в сучасному українському живопису, яка про себе оголосила наприкінці 1980-х. Протягом усього свого творчого шляху, окрім головної для автора ідеї — живопису, Гнилицький звертався хіба не до всіх, які лишень можуть існувати, видів, жанрів та технік, що ними оперує сучасна візуальна практика. Знімав відео, створював інсталяції, кінетичну скульптуру, анаморфози, зоотропи, опуси у річищі парадоксального дизайну, показував діджейські перформанси… Гнилицький був найменш передбачуваним художником в українському арт-процесі, коли мінливий, ірраціональний спосіб існування провокує невизначеність, розмитість характеристик. Звідси й стратегія його шляху, близька до абсурду неодадаїзму, — постійно мімікрувати, вислизати, перевтілюватись. Ще за трансавангардного періоду його життя зазнало кілька модифікацій: «кучерявий стиль», зелений «живопис хвиль», чорно-біла гризайль, «дитячий дискурс»…

Машина, олія на полотні, 125 x 157 см, 2008
Машина, олія на полотні, 125 x 157 см, 2008

Після цього Гнилицький не побоявся зазіхнути на картиноцентризм української художньої свідомості. По здобутті Україною незалежності перші роки у її мистецтві, що активно оновлювалося, збіглися з повсюдною, яка докотилася й сюди, кризою живопису й переорієнтацією на інші медіуми, пов’язані з простором і рухливим образом. Саме цей автор виявився серед перших українських художників, яке звернулися до відео. На початку 1990‑х він екранізував власну поему-акцію «Спляча красуня у скляній труні», де Морфей, Ерос і Танатос злилися в якомусь декадансному таїнстві. У фільмі «Криві люстра», знятому спільно з Наталею Філоненко й Максимом Мамсіковим, автори-режисери постають ще й в амплуа акторів. Тут відсутня яка-небудь жорстко окреслена ідея і мета. Перед глядачем — потік відеоімпровізацій, сексуального галюцинозу на сюрреалистичний штиб, що вони викликані й координовані заданими модулями деформації, своєрідними оптичними фільтрами, роль яких тут виконують криві люстра з «кімнати сміху».

_______________________________________

Більше портретів художників у арт-виданні 25 років присутності. Сучасні українські художники

_______________________________________

Принцип природної оптичної (а не електронної) проекції художник використовує потім і в роботі «Сонячне місто». Воскрешаючи візіонерські традиції в дусі лондонського «Ейдофуззікону» XVIII-го ст. або протокінематографічної доби, Гнилицький робить наочною і правомірною ідею про те, як архаїчні «медіа», зокрема камери-обскури, «магічні ліхтарі» тощо, можуть стати «новими медіа». Власне медійний вектор автор активно розвиває в дуеті з Лесею Заєць, представляючи «Інституцію нестабільних думок». У своїх програмних проектах, серед яких «Візуальний вініл», «Кімната», «Медіакомфорт», дует віднаходить оригінальну технологію балансування між реальним і синтезованим світами. Свої дії художники переважно визначають як «кінематографічну медитацію», через яку найбуденніша реальність несподівано може постати у своєму психоделічному ракурсі. «Візуальний вініл» — це мультимедійний перформанс з застосуванням аналогової анімації, ексклюзивна версія поєднання танцювальної музики, відео, кінетичної скульптури, перетворення діджейського сайту на специфічне художнє шоу. Це невибагливий, але ефективний оптичний трюк, коли реальні речі оживають на очах у глядача, при цьому автори цілковито ігнорують будь-яку цифрову технологію.

Пiнг-понг, олія на полотні, 220 x 283 см, 2008
Пiнг-понг, олія на полотні, 220 x 283 см, 2008

На думку критика Володимира Левашова, цей перформанс — зразок дієвої, реалізованої метафори. Тут «предмети ніби повторюють рух звукознімача вініловою стежкою, аудіо перетворюється на відео, матерія оживає “з духу музики”, аби злитися з нею у трьохвимірному кіно, — при цьому геть незрозуміло, що саме відрізняє оце так зване “кіно” від так званого “життя”». Інсталяція «Кімната» — це аудіовізуальний медіаколаж нелінеарних історій-мініатюр з особливою хореографією світла й атмосферою простору реального й примарного водночас. У проекті «Медіакомфорт» звичайні речі, розташовані в одному залі, стають трансляторами візуальної інформації, а тло ритмових змін занурює глядача у приємний транс. Образ кімнати було покладено й в основу інсталяції 2007-го року для українського павільйону у Венеції. Ця кімната, яку вписано у історичний інтер’єр венеціанського палаццо, — світ імітації, візуальних обманок. Потрапляючи у простір екранних проекцій і «плину речей», чи буде то тарілка а чи диван, холодильник, радіоприймач а чи лампа, глядач мимохіть переживає дивні метаморфози, перед ним виникають якісь інші, вже змінені — психоречі. Створюється цей світ за принципом медіагібридів. У кожному з об’єктів — різний підхід-співвідношення медіа з предметом-носієм, але мета експонування їх поруч у спільному просторі так само спільна: вкотре виявивши межі видів (живопис/медіа), стерти їх, розмити ці тонкі, щойно вони виникли, плівки ілюзій. Знову поставити питання — наскільки є тлінними й тілесними у порівнянні між собою різні носії інформації. Головне тут — не технічний аспект, а новий, котрий щойно виникає, незнайомий «агрегатний стан» і нові, незнайомі ритми: кожний предмет живе свій час і має свій пульс.

Небо. Олегівська, олія на полотні, 310 x 209 см, 2008
Небо. Олегівська, олія на полотні, 310 x 209 см, 2008

Один із напрямків творчості Гнилицького — особливий різновид «муляжної» скульптури, створення неодадаїстських кінетичних об’єктів: «Механічний скелет, що пускає мильні бульбашки», «Могила для тамагочі», «Старенька-жебрачка», «Страйк шахтаря». Скульптурною механікою инсталяції «Покажи своє» автор викриває ідею інфантильного бажання як ще не сформованого відчуття і конфлікт між «мертвою» технологією та «анімованою» плоттю.

Ця скульптура вперше була демонстрована на виставці «День у житті» в Лівадійському палаці в 1998-му році. Розміщена в одному з історичних кабінетів, вона привнесла туди геть несподівані змістові звучання. А для виставки «Симптоматична анонімність» у київському Центрі Сороса, роком раніше, Гнилицький спеціально створив процесуальний проект Growing art («Зростаюче мистецтво»): надворі під вікнами галереї потроху обростали зеленою травою ледь не в сюрреалистичний спосіб об’єкти на зразок ліжечка, керамічних фалосів або «краплин», завислих у повітрі…

Сантехніка (Aвтопортрет), олія на полотні, 136 x 104 см, 2008
Сантехніка (Aвтопортрет), олія на полотні, 136 x 104 см, 2008

У «нульові» роки художник, крім роботи з медіа, з одного боку — віддає перевагу псевдонаративному живопису, перекодовуючи міфологеми й семантику персонажів культових мультфільмів, телесеріалів, казок і легенд (Чебурашка й Крокодил Гена, Штірліц та Мюллер, Фантомас, Дракула, Русалка…). В картині «Русалка», зображаючи сюжетну колізію, Гнилицький привносить нові ноти у класичний міф — русалка вочевидь прагне потрапити на якусь підводну дискотеку: її туди не пускають, і у рвучкому бажанні негайно стати людиною вона рішучим порухом розтинає надвоє свій плавець, забарвлюючи воду кров’ю.

З іншого — «іконізує» різне побутове начиння — стакани, унітази, відкривачки, тенісні м’ячики, платівки, збільшуючи їх до небачених і нефункціональних, шокуюче-неоковирних розмірів та перетворюючи магічним ілюзіонізмом псевдореалістичного письма на дивовижні, загадкові й незбагненні «речі-в-собі». У найостанніших полотнах художника («Тумбочка», «Сходи», «М. М. Ге», «Цинк»), дуже невибагливих зовні, але сповнених прихованого драматизму, відчутні й глибини екзистенційних переживань.

Уліс, олія на полотні, 300 x 200 см, 2003
Уліс, олія на полотні, 300 x 200 см, 2003

Притягальна особливість, секрет цих «речових» живописних історій Гнилицького якраз і полягає у «подвійному посланні», коли художник змушує сприймати видиме на полотні надсерйозно, але й водночас підриває довіру глядача до цього видимого, адже це — не більш ніж фікція, не більш ніж… ірреальний фантом, не більш ніж, кажучи словами Жана Бодрійяра, відтворений «сон у тотальній ірреальності його детальної точності». Французький філософ, який до того запровадив у всезагальний вжиток поняття симулякру й гіперреальності, у своїй останній перед смертю статті «Естетика ілюзій, естетика втрати ілюзій» проникливо висловився про такий-от парадокс, про особливу магію таких-от зображень: «Ілюзія традиційних образів — це екстаз реального об’єкту в його іманентній формі. Саме вона додає до формальних чарів живопису духовний чар приманки, чуттєвої містифікації. Піднесеного замало, необхідне ще й витончене, а витонченість полягає в тому, щоб відвести реальність від самої себе через її буквальне сприйняття».

Автор: Олександр Соловйов

________________________________________________________

Продовження серії есе про художників у розділі «Persons» на CHERNOZEM

Більше про сучасне українське та світове образотворче мистецтво — в книгах:

Матеріали на схожі теми

Коментарі