1400h90-gompertz

Портрет художника #16: Ігор Гусєв

chernozem.info 02.03.2018

Публікуємо есе з книги «25 років присутності. Сучасні українські художники»: Ігор Гусєв

Ігор Гусєв народився 1970 року в Одесі. Закінчив Одеське художнє училище ім. М. Грекова. Один із провідних українських художників, автор перформансів, об’єктів та інсталяцій, поет, рок-музикант. Живе та працює в Одесі.

Ігор Гусєв
Ігор Гусєв

Вибрані виставки:

  • «Дух часу» (2016, Zenko Foundation, Татарів, Івано-Франківська обл., Україна);
  • «Сповідь резидента» (2016, Pizana Gallery, Подоріца, Чорногорія);
  • «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво 1985–2015. З приватних колекцій» (2015, Мистецький Арсенал, Київ); «Сучасні українські художники і Panton Chair» (2014, PinchukArtCentre, Київ);
  • «I Am a Drop in the Ocean» (2014, Kunstlerhaus, Відень);
  • «Contemporary Ukrainian Artists» (2013, Saatchi Gallery, Лондон);
  • «Орієнтація на місцевості» (2013, НХМУ, Київ):
  • «Arsenale 2012. Міжнародна бієнале сучасного мистецтва» (2012, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «Космічна Одіссея» (2011, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «Українська Нова хвиля» (2009, НХМУ, Київ);
  • «Restart» (2009, Морський Арт-термінал, Одеса, Україна);
  • «Прощавай, зброє!» (2004, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «За порогом» (2002, ЦБХ, Москва);
  • «Виставка картин» (2000, Художній музей, Одеса, Україна);
  • «Лабіринт» (1998, Друга бієнале графіки, Прага);
  • «Синдром Кандинського» (1995, Краєзнавчий музей, Одеса, Україна);
  • «Простір культурної революції» (1994, Український Дім, Київ);
  • «Штиль» (1992, НСХУ, Київ).

Сучасне мистецтво — універсальна зброя

 

Є така історія, яку стрьомно розповідати, але я можу — легко. Остаточне рішення стати художником я прийняв після того, як відвідав виставку Іллі Глазунова. Тоді я навчався чи то в першому, чи в другому класі. Ми з батьками прийшли в музей і стали в кінці велетенської черги. Коли, нарешті, ми потрапили в зали, я побачив гігантські роботи, на яких були зображені літаючі мужики, сокири, царі, щось неймовірне… Словом, лубочний сюрреалізм, який зовсім не був прийнятий у Радянському Союзі. До цього часу пам’ятаю, як довго не міг відійти від полотна, де поруч зі свинею злітала ракета, і тут же стояв Пушкін… При вступі до Одеської художньої школи, куди мене прийняли без іспитів, директор запитав: «А які художники тобі подобаються?». І я відповів: «Васнецов, Айвазовський, Рєпін, Глазунов…». Директор зауважив: «Ну, Глазунов не повинен подобатися». Досі не можу збагнути, чому не повинен. Звичайно, з часом я переоцінив своє ставлення до Іллі Сергійовича, але те, що він вплинув — це факт.

Агенти часу, олія на полотні, 40 x 30 см, 2014
Агенти часу, олія на полотні, 40 x 30 см, 2014

«Печаль Клеопатри» Арсена Савадова я, чесно кажучи, наживо не бачив. Тільки на постері в натуральну величину. Саша Соловйов для одного проекту, пригадується, роздрукував-реанімував. Однак після «Печалі Клеопатри» стало зрозуміло остаточно — українське мистецтво більше не буде таким, як раніше… Отож, «Печаль Клеопатри» можна вважати точкою неповернення.

Як це робилося в Одесі? Наприкінці 80-х — на початку 90-х в Одесі був у моді концептуалізм, і художники Ануфрієв, Войцехов, Чацкін орієнтувалися взагалі на те, що відбувалося в Москві. Прапор постмодернізму в Одесі підняв Ройтбурд. Володіючи талантами не тільки художніми, але й організаторськими, він зібрав навколо себе групу молодих художників, і вони стали розвивати так зване «південне крило українського трансавангарду». У фахових виданнях їх назвали «Нові ніжні». У той час з рук у руки вже ходив чудовий журнал «Декоративне мистецтво», який, хоч і був рупором радянського мистецтва, проте дуже швидко ввібрав тенденції сучасного і почав активно його пропагувати, завдяки сильній команді журналістів і мистецтвознавців. Думаю, це були ентузіасти з-поміж тих, хто писав книги на кшталт «Антимистецтво, або руйнівний вплив модернізму», де, під «соусом» критики західного мистецтва, можна було прекрасно з ним ознайомитися! Журнал неймовірно радував у візуальному плані — адже в ті роки дефіцит інформації був величезний. А коли, після реалізму з доярками й трактористами, на сторінках «Декоративного мистецтва» з’явилися роботи українських трансавангардистів Слона [Олега Голосія. — Прим. автора], Гнила [Олександра Гнилицького. Прим. автора], Арсена Савадова, «ДМ» став таким собі місцевим Flashart’ом.

Ланцюги, олія на полотні, 193 x 145 см, 1998
Ланцюги, олія на полотні, 193 x 145 см, 1998

Це був час перебудови, гласності і значного ослаблення цензури. Кожен другий інженер дізнався, що існує такий художник, як Сальвадор Далі і полюбив його (до речі, Далі й досі залишається чи не «головною любов’ю» технічної інтелігенції.) Потім з підземних переходів виліз і підкорив серця радянських обивателів Борис Валеджіо. Ось на цьому строкатому тлі зароджувалося й розвивалося сучасне українське мистецтво. Бурхливо, але недовго. Насамперед через те, що розвалився Радянський Союз. У всіх з’явилися інші проблеми.

Петро, де айфон?, олія на полотні, 100 x 130 см, 2013
Петро, де айфон?, олія на полотні, 100 x 130 см, 2013

З художниками «Паризької комуни» я познайомився в 1992-му, на виставці «Штиль», ще в Спілці художників. Це був прекрасний час! Для мене все тільки починалося. Але, як з’ясувалося згодом, увійшов я в сучасне українське мистецтво в той момент, коли воно починало впадати в анабіоз на довгі роки. Пам’ятаю, на «Штилі» познайомився з банкіркою Кренделевою, якій продав роботи, що називається, зі стін, за дуже гідні, на ті часи, гроші. І тоді ж вперше зіткнувся з «оскалом капіталізму». Гроші, які пообіцяли виплатити відразу, я отримав тільки через півроку, коли це була вже зовсім інша сума. Так я вперше замислився про сучасність і своєчасність.

Навіть в Одесі мені кажуть, що я іронічний, хоча в Одесі, по-моєму, іронічні всі. По суті, іронія — спосіб поділитися зі світом своїми думками, не висловлюючи всієї правди, яка може комусь здатися гіркою, комусь колоти очі. Та й не завжди вона потрібна людям… А так, алегорично, зручніше, — ніби і message відправив, і залишив місце для інтерпретації. Це мене завжди в мистецтві приваблювало — начебто і працюєш з істиною, але точних рецептів, які пропонують інші сфери людської діяльності, не даєш. Та й одеський менталітет заснований на єврейській культурі, суть якої — притча, алегорія. Нормальний одесит нічим не відрізняється від відпочивальників. Хіба що туристи відпочивають в Одесі, в основному, раз на рік. І завдяки надлишку вільного часу в одеситів народжуються риторичні перли, які перетворюються в мовні потоки. А там і до гумору недалеко. А він в Одесі є національним видом спорту! Так що, Одеса постімперської епохи, такі да, ще жива.

Пістет, олія на полотні, 130 x 200 см, 1991
Пістет, олія на полотні, 130 x 200 см, 1991

Імперія все-таки рухнула. Раніше в Одесі було ознакою хорошого тону говорити, що Одеса — це російське місто: Катерина там, імператори, російський флот… В один момент усе ніби вітром здуло — і про це вже не говорить ніхто.

Сучасне мистецтво — універсальна зброя. Це так. Воно — частина геокультурної політики будь-якої високорозвиненої країни. Досить нав’язати свою культуру, моду на своїх музикантів, письменників і художників, — і ви вже завоювали півсвіту. Звісно, для затвердження свого панування так зазвичай приходять тільки наддержави: китайці, американці, англійці. Розкрутили на державному рівні ще на початку дев’яностих Young British Artists (художників, зібраних разом за формальною ознакою), і до цього часу вони попереду планети всієї! Те ж саме можна сказати і про китайських художників, яких курує компартія. За всієї моєї любові до України — тут про державність зараз говорити складно. Але рано чи пізно Україні доведеться розвивати своє мистецтво, залучаючи фахівців, які в цьому дійсно розбираються. Не тих, які, з любові до національних традицій, готові на будь-якому бієнале всіх залити борщем і закидати галушками. Колись же прийдуть професіонали в Міністерство культури… З’явиться реальне фінансування, ось тоді й можна буде говорити про наявність культурної політики, і, цілком імовірно, розраховувати на результати. Щоправда, життєвий досвід підказує, що, найвірогідніше, буде інший сценарій — Україна піде своїм парадоксальним шляхом. Але будемо сподіватися.

Пенальті, олія на полотні, 90 x 140 см, 2007
Пенальті, олія на полотні, 90 x 140 см, 2007

Прихильність України до живопису має кілька причин.

Сімдесят років радянського режиму недосвідченому глядачеві нав’язували думку, що справжнім образотворчим мистецтвом може бути тільки живопис, графіка і скульптура. Відповідно зросли кілька поколінь, які люблять тільки живопис і вважають мистецтвом тільки живопис (ну, там ще графіку, скульптуру). Тому традиційно нові медіа, перформанс, інсталяція серед широкого кола глядачів не вважаються мистецтвом, а так собі, пустощами.

У нас не звикли платити за ідею. Приходить на виставку нувориш, дивиться на всі боки й авторитетно заявляє: «Та мій водій зробить краще!». У водія, звісно, не виходить, але його молодший брат із рекламного агентства з легкістю береться відтворити все в кілька разів дешевше. Людям, які крадуть вагонами, пояснити, що за ідею потрібно платити, іноді буває складно.

Повернення Елвіса, олія на полотні, 195 x 145 см, 2010
Повернення Елвіса, олія на полотні, 195 x 145 см, 2010

Коли на Заході людина купує сучасне мистецтво, наприклад дорогу інсталяцію, вона автоматично інвестує в розвиток культурного рівня країни і отримує можливість не платити якісь податки. А якщо інсталяцію вона купує для свого офісу, то може віднести покупку на рахунок бізнес-витрат і, знову ж таки, отримати податкові пільги. Може ще пару островів докупити заодно — усе дуже розумно й тонко.

Хоча я в цьому слабо розбираюся. Я художник. Міг би робити тільки інсталяції, але зберігати ніде. Тому живопис — наше все, але чому б і ні?

Записала Інга Естеркіна

________________________________________________________

Продовження серії есе про художників у розділі «Person» на CHERNOZEM

Більше портретів художників у арт-виданні 25 років присутності. Сучасні українські художники

Матеріали на схожі теми

Коментарі