neimovirni-1400x90

Портрет художника #17: Олександр Друганов

chernozem.info 06.03.2018

Публікуємо есе з книги «25 років присутності. Сучасні українські художники», присвячене художнику Олександру Друганову.

Олександр Друганов народився 1961 року в місті Сєверодвінськ, Росія. Закінчив Республіканську художню середню школу та Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури в Києві. Спеціалізується на фотографії, живописі, сценічному дизайні, графіці, поліграфічному дизайні, перформансі, відео-арті, інсталяції. Живе і працює в Києві.

Олександр Друганов. Фото: ukrainethebest.com
Олександр Друганов. Фото: ukrainethebest.com

Вибрані виставки:

  • «Квантова невизначеність» (2016, галерея «РА», Київ);
  • «Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище» (2016, PinchukArtCentre, Київ);
  • «Ukraine: Short stories. Contemporary Artists from Ukraine» (2015, Luciano Benetton Collection, Італія);
  • «Український Пейзаж» (2014, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «НЕЗАЛЕЖНІndependent» (2011, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «Космічна Одіссея 2011» (2011, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «European Theatre Encounters CLOSE STRANGERS» (2011, Познань, Польша);
  • «90/120» (2010, НХМУ, Київ);
  • «Марки» (2009, Український Дім, Київ);
  • «360°» (2009, галерея «Ательє Карась», Київ);
  • «Місяць фотографії» (2007, А-Хаус, Київ);
  • «ЕДІП» (2006, Варшава-Гданьск);
  • «ЗУККО» (2004, Київ);
  • «Прощавай, зброє!» (2004, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «STEREO CAT» (2003, галерея «Ательє Карась», Київ);
  • «Повторення — мати навчання» (2002, галерея «Ательє Карась», Київ);
  • «Нові спрямування» (2000, НСХУ, Київ);
  • «Місяць фотографії» (1998, Братислава);
  • «Фото…синтез» (1997, НСХУ, Київ);
  • «До сімейного альбому» (1996, Київ);
  • «Barbaros» (1995, Київ);
  • «Простір культурної революції» (1994, Київ);
  • «There Is So Much Air & Moon» (1993, Київ);
  • «Postanaesthesia» (1992, Мюнхен, Німеччина);
  • «Dialog mit Kiew» (1992, Мюнхен, Німеччина);
  • «Штиль» (1992, Київ).
«Перехрестя» (балет на музику М. Скорика, хореографія Р. Поклітару), 2012
«Перехрестя» (балет на музику М. Скорика, хореографія Р. Поклітару), 2012

ПТАХИ НЕ ЛІТАЮТЬ — ЇХ НЕСЕ ВІТЕР, РИБИ НЕ ПЛАВАЮТЬ — ЇХ НЕСЕ ВОДА

Про фотографію. Як художник-графік ще до 90-х я ілюстрував книги, займався офортом, викладав і паралельно займався фото. Офорт — це добре, але мене цікавив момент фіксації «тут і тепер».

На мене вплинули чорно-білі фільми італійського неореалізму, фільми Хічкока і багато прекрасних стрічок 40-х–60-х рр. Мої фото — наче фрагменти з фільму. Ніби в цьому зафіксованому кадрі щось відбувалося до того і щось відбуватиметься далі. Можливо, я став робити так саме тому, що мав в уяві своє власне кіно.

Важливо навчитися «бачити», а не просто дивитися — це те, що я і студентам розповідаю. Але це вже довга езотерична історія. Перебування в стані «тут і тепер» і бачення того, що відбувається тут і тепер, може народити «переживання». Адже не завжди можна одразу проаналізувати все, що відбувається в цю мить. Усвідомлення відбувається дещо пізніше. Але коли око вже налаштоване «бачити», воно автоматично збирає всі деталі в ціле. Тому потрібно вхопити мить.

Мистецтво відображає те, чого не існує. Я вже давно не малюю ані пейзажі, ані портрети. Власне, останній раз я малював портрети на другому курсі. І потім перестав цим займатися. Бо це все вже існує — приходь і милуйся. Який сенс копіювати дійсність?

Любов не концептуальна, але це найяскравіша енергія, яка дає життя всьому. І, як не дивно, коли знаходишся у просторі любові, можуть народжуватися концептуальні речі. Коли починаєш бачити та відчувати те, що не бачать інші.

Це така «кастанедівська» штука — коли робиш те, що тобі подобається, ти отримуєш силу.

«ЕДІП», вистава, Одеса, 2003
«ЕДІП», вистава, Одеса, 2003

Десь у 90-му році я отримав замовлення від видавництва на оформлення збірки поезії Івана Гнатюка. Він відсидів у концтаборі ім. Матросова на Колимі за те, що написав поему про гетьмана Полуботка, коли вчився в училищі в Кременці. Його НКВДисти вирахували (хтось «стуканув», напевно) і посадили. Ми з ним об’їхали чотири області і я відзняв близько 20-ти плівок. Можна було б зняти про цю людину фільм. Найбільш кульмінаційна сцена — як він тікав від НКВДистів у Кременці. Ми прийшли до того парку, а там той же цегляний паркан, ті ж старі дерева. Він показав весь шлях, яким тікав. Потім була застрягла в багнюці машина, його рідне село Дзвиняча на Тернопільщині, потім були в нього вдома, він познайомив мене з дружиною і донькою. Він казав мені: Друганов, нащо ти зі мною возишся? Було приємно. Купа тотальних переживань…

У 90-х, в часи Паркомуни, відбулася одна із важливих трансформацій, коли сказали: «все можна, нічого не забороняємо», і це, звісно, спрацювало. До цього кожен із нас і так робив що хотів, але зробити виставку офіційно і щоб усі це побачили — це було важко.

А зараз взагалі повна свобода творчості і купа технологічних можливостей. Якщо тоді було проблематично дістати відеокамеру, записати музику, то зараз ти вдома на комп’ютері можеш записати цілий симфонічний оркестр (якщо хочеш і вмієш). Зараз мав би бути такий вибух, якщо слідувати певній логіці… Але далі вже виникає ситуація філософська. Вірніше, філософи просто витягають це на білий світ — Ніцше, Бодріяр та інші. Це ситуація, коли стирається межа між реальністю і віртуальністю. Як у комп’ютерній грі: реальність — це те, що в тебе в голові, а те, що навколо тебе, взагалі не існує. І це впливає на мозок. Руйнуються категорії — що добре, що погано. Тепер все можна! Хтось намагається дотримуватися десяти заповідей, а для когось їх не існує. Варіантів розвитку подій може бути безліч.

«Міст», фото, 180 x 120 см, 2010
«Міст», фото, 180 x 120 см, 2010

Мистецтво ж у цьому сенсі більше подібне до дзеркала — воно відображує суб’єктивні світи.

В один час в одній і тій же країні може півкраїни жити в модерні, а півкраїни — в постмодерні. Навіть просто фізично відслідкувати, що відбувається на даний момент в мистецтві — складно. Із того, що вдалося зауважити останнім часом — багато пустоти, відсутності енергії, поверхневість. Лише виникла думка — одразу робиш. Хоча банальне «сім раз відмір, один — відріж» з прадавніх часів, мабуть, все ж працює.

У мистецтві важливе багатство змістів. Як гарна книжка — коли чим далі читаєш, тим цікавіше. Багатошаровість завжди буде жити довше. Мистецтво може збирати в єдине ціле навіть непоєднувані речі. Але це поєднання лише в тому разі працюватиме, якщо у свідомості глядача відбувається резонанс.

На березі острова «Юнг», змішана техніка, діаметр 150 см, 2016
На березі острова «Юнг», змішана техніка, діаметр 150 см, 2016

З Дмитром Богомазовим [театральний режисер — Н. М.] ми співпрацюємо понад двадцять років. Із усіх спектаклів найбільш гармонійний — «Едіп» — і як самостійне ціле, і з точки зору командної роботи. Коли море енергії, вкладене всіма, хто робив виставу, рівномірно розподілилося — і в режисурі, і в сценографії, і в хореографії, і в музиці. У цьому спектаклі всі актори — це грецькі скульптури. І є сцени, де вони рухаються абсолютно синхронно — в позах лучника, дискобола, повторюючи всі найвідоміші фігури античних скульптур. Наче цитати із мого фотопроекту «Повторення — мати навчання».

Чим глибший запит — тим швидша відповідь. До механізму творчості це теж має стосунок. Запитів багато. Але часи революції змінили пріоритети і багато моїх творчих запитів відійшли на другий план…

…Та в якийсь момент я сказав собі — досить, треба зібратися. І з’явився проект «Квантова невизначеність». Я хотів відмовитися від того, що вже робив, і на рівні думки, і на рівні форми, тому підрамники зникли і вийшли такі дивні «килимки» на кольорових тканинах. Цей проект пов’язаний із хаосом, який панує в світі. Його назва виникла не просто так. Положення імпульсу в просторі і його швидкість неможливо одночасно виміряти. Або одне, або інше. Коли на земній кулі такий безлад, коли всі домовленості і моральні принципи руйнуються… В цій ситуації часом думаєш — яке тут мистецтво, що це мистецтво може? Але після перерви я зробив перший крок і вже відступати не можна, треба триматися.

У нас насправді є шанс створити на цій планеті нормальні умови існування. Україна з її революцією — зразок того, що є люди, котрі мислять. І чим їх більше, тим більше шансів на порятунок.

«Міст», фото, 180 x 120 см, 2010
«Міст», фото, 180 x 120 см, 2010

Світ поділяється на безліч суб’єктивних світів. А хто утримує цей світ цілим… А хто утримує цей світ…?

Якось я почув давнє китайське висловлювання: «птахи не літають — їх несе вітер, риби не плавають — їх несе вода». Мені здається, в цьому є якась безкінечна таємниця. Колись хтось прочитає цей текст і спитає — а хто такі риби?

Записала Наталія Маценко

________________________________________________________

Продовження серії есе про художників у розділі «Person» на CHERNOZEM

Замовити арт-видання 25 років присутності. Сучасні українські художники

Матеріали на схожі теми

Коментарі