1400x90-arthuss-2

Портрет художника #18: Дмитро Дульфан

chernozem.info 13.03.2018

Публікуємо есе з книги «25 років присутності. Сучасні українські художники», присвячене художнику Дмитру Дульфану.

img_8792
Дмитро Дульфан

Дмитро Дульфан народився 1971 року в Одесі. Закінчив Одеське художнє училище ім. М. Грекова. Живописець, графік, автор світлових скульп­тур, об’єктів, інсталяцій, перформансів. Живе та працює в Одесі.

Вибрані виставки:

  • «Ефірні & Тіла» (2016, галерея «ХудПромо», Одеса, Україна);
  • «Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище» (2016, PinchukArtCentre, Київ);
  • «Белый Дух/Whitespirit» (2011, галерея «ХудПромо», Одеса, Україна);
  • «Анатомія часу» (2010, Експериментальний ЦСМ «Чайна фабрика», Одеса, Україна);
  • «Космофан Дмитра Дульфана» (2009, Yatlo Gallery, Одеса, Україна);
  • «Все по 3» (2009, галерея «Норма», Одеса, Україна);
  • «Панк-гламур» (2008, галерея Rabouanmussioun, Париж);
  • «Виставка сучасного мистецтва» (2008, МСМ, Одеса, Україна);
  • «Вірю» (2008, галерея «Винзавод», Москва);
  • «Лабораторія світла» (2005, галерея «Риджина», Москва);
  • «Майстерні Арт Москви» (2004, ЦБХ, Москва);
  • «Перша колекція» (2003, ЦБХ, Київ);
  • «Donumenta» (2003, Регенсбург, Німеччина);
  • «Лабораторія світла» (2001, галерея «РА», Київ);
  • «Без назви» (2001, галерея «Веста», Берлін);
  • «Дві сторони» (2000, ЦСД, Київ);
  • «Під водою» (1998, Хасельт, Бельгія);
  • «Викорінення власного “я” шляхом самообману» (1997, галерея «Тірс», Одеса, Україна);
  • «Шамани наносять удар у відповідь» (1996, галерея «ДА-ДА-ДА», Одеса, Україна);
  • «Коса» (1995, проект «Land-арт», Кінбурнська коса, Україна).

“МОЇ ОБ’ЄКТИ НАГАДУЮТЬ ПІДВОДНИЙ СВІТ”

Один із сузір’я одеської «художньої тусовки» — Дмитро Дульфан, — автор об’єктів, володар унікальної манери відображення строкатої порто-франкової реальності, — в одному з інтерв’ю сказав якось про те, яким йому в юності здавалося життя художника: «Мені здавалося, що це такий Шлях Воїна, шлях одинака. Художник повинен бути один, придумувати щось своє, що не має аналогів».

Можна сказати, що Дмитру Дульфану це вдається — і тоді, коли він створює свої яскраві об’єкти, синтез підводної флори і фантастичною фауни, і тоді, коли робить у винному магазині демократичнішу з можливих галерею «Вікно».

Майстерня Дмитра Дульфана, Одеса, 1994
Майстерня Дмитра Дульфана, Одеса, 1994

— Розмова з тобою про двадцять п’ять років в українському мистецтві має таку особливість, що ти в мистецтві народився…

— Так, я народився в мистецтві, тому що тато — художник [Люсьєн Дульфан — художник, учасник міжнародних виставок, з 1990 року живе і працює в Нью-Йорку, роботи представлені в музеях Одеси, Петербурга, Києва, Москви, Тбілісі, Сеула, Варшави, Познані, в колекції К. Костакі, у багатьох приватних колекціях. — Ред.], вітчим — поет і письменник… Народився у мистецькому середовищі. Тоді всі чимось горіли, ці квартири, майстерні, атмосфера духовності. Я пам’ятаю ці білі стіни у Маргарити Георгіївни Жаркової-Ануфрієвої, було таке відчуття щирого спілкування. Люди, які оточували тебе, куди б не заходив, — до Маринюка [Віктор Маринюк, один з представників одеського нонконформізму. — Ред.], до Валіка Хруща [Валентин Хрущ — український художник, один з творців одеської школи неофіційного мистецтва, організатор перших «квартирних» виставок. — Ред.] — кожної суботи, неділі… Все це було красиво і чудово. До якогось часу я не думав, що буду художником. Спочатку все було пустощами, і я хотів бути схожим на Валіка, звичайно. Середовище було приголомшливе. І так було до 1980‑го року. Навіть до 1990‑х, потім по-іншому вже було.

 — У 1990-х все вже було набагато жорсткішим.

— Проблематичним. Всі стали думати не про духовність, а про те, як заробити бабла побільше, відразу сенс змінився. Навіть сенс творів. Змінилося ставлення людей до реальності. Люди, які застали той час, в чомусь головному і не змінилися — як мій батько. У них немає глобального прагнення продати картини і отримати багато грошей.

Майя золото, олія на полотні, 100 x 150 см, 2011
Майя золото, олія на полотні, 100 x 150 см, 2011

— Виходить, ваша знаменита галерея в «Наливайці», у тебе, у твоїх соратників, — теж прояв якогось духу свободи попри тотальний прагматизм?

— Так, люди там тусять, спілкуються, приходять попити вина, щось таке там відбувається. Зараз там невеликі проблеми, але до весни стане краще. Щось придумаємо, нічого. В принципі, так, всі вже знають про це місце, деяким просто приємно посидіти, журналістам, наприклад. Півроку нічого не робимо, не через нас, господарів, але все одно люди приходять. Якось, пам’ятаю, прийшли якісь чужі, почали нам розповідати «як жити», я розлютився, почав кричати, і всі їх вигнали.

— Місце ніби само вибирає, кому залишитися, кому піти.

— Центр міста, навколо багато барів, але в галерейку заходять тільки свої, мабуть, вони відчувають атмосферу, люди можуть там годинами сидіти, говорити.

Темнильник, целофан, сітка, спреї, 150 x 50 см, 2012
Темнильник, целофан, сітка, спреї, 150 x 50 см, 2012

— Очевидно, що твої об’єкти, це світло — вони вибудовують власний простір. І ця галерея — продовження того, що ти робив: створення іншого простору посеред реальності. Давай поговоримо про твої об’єкти.

— Об’єкти зараз такі, якими й були. Хіба що раніше вони були підлоговими, а зараз виступають з рам. Стали більш настінними. Якщо люди не купують підлогові об’єкти, може, їх зацікавлять площинні. На пострадянській території, як не дивно, більше люблять площинні: те, що на стіні висить, це, типу, мистецтво, а те, що стоїть у кутку, — не зовсім. До Києва, пам’ятаю, привіз кілька робіт, залишив у однієї галеристки, через півроку питаю: «Ну що там?» І чую у відповідь: «Ти знаєш, Дімо, український глядач поки не готовий до твоїх робіт». Я так здивувався.

— А я от собі гадала, що дизайнерський предмет, до якого художник доклав руку, він якраз повинен добре продаватися: і краса, і користь, два в одному…

— Мої об’єкти не зовсім дизайнерські. Дизайнери роблять ідеально, а мені не хочеться впадати в дизайн. Предмет повинен бути частково авангардним, частково— дизайнерським. Щоб не сказали: «О, це дизайн!» Щоб незрозуміле залишалося, щоб залишалася якась недомовленість.

— Знаєш, мені здається, багато в твоїй творчості обумовлено ось цією одеською атмосферою. В Одесі народитися — все одно що в раю: ти вже там, куди всі хочуть потрапити. Тож чи є сенс бити крилами? Це «райське» походження в чомусь обмежує.

— Є такий момент, як нудьга, і у кожного художника буває час, коли він впирається головою в стіну і не може нічого робити. Зима чи літо — все набридло… В якийсь момент мені здалося, що мене почали сприймати як кінченого пияка… Але — є прагнення до чогось цікавого, різноманітного, це підживлює творчий процес, і чим більше ти сприймаєш нового, тим більше починаєш рухатися. Це життєві цикли, і від місця народження це залежить не більше, ніж від інших обставин.

— Давай згадаємо перший твій об’єкт. Звідки він з’явився? Цей матеріал, це світіння?

— Чесно кажучи, першим об’єктом був мій акваріум. Я там влаштовував якісь неймовірні речі, наливав рідини в ємності з-під парфумів, занурював всіляке всередину, намиста кидав, влаштовував підсвічування. Мене тягнуло до цього— думаю, тому що я вчився на художньо-оформлювальному. Мені хотілося чогось іншого, не живописного. Живопис мені подобався, я й зараз пишу. Але іноді думаю — чому мене несе кудись в інший бік? Училище заклало такі початки чогось іншого, не живописного.

 Значить, перший об’єкт — акваріум. Це було в 1990-му. Тоді ж я поїхав до Москви і з’явився на Петровському бульварі, в гостях у Аркадія Насонова [Аркадій Насонов— художник, представник молодшої лінії концептуалізму, належить до художньої лінії психоделічного реалізму. — Ред]. У Насонова була майстерня у величезному підвалі. Там взагалі була величезна тусовка художників. Були Петлюра [Олександр Петлюра — художник, колекціонер, в 1990-му році організував в центрі Москви першу арт-комуну «Заповідник мистецтв на Петровському бульварі». — Ред.], Виноградов [Герман Виноградов — художник, поет, музикант, сценограф, режисер, актор, започаткував використання вогню, води та інших стихій-першоелементів як невід’ємну складову містерій, що проводяться в закритих просторах. — Ред.].

Шлях до світла є тернистим, олія на полотні, 190 x 150 см, 2012
Шлях до світла є тернистим, олія на полотні, 190 x 150 см, 2012

І ось, в підвалі Насонов зробив такий дивний гральний будиночок — ти заходив, тебе медом поливали, потрібно було засунути кудись руку, хтось з-за рогу міг читати вірші тобі на вухо… Я був у захваті! Після всього цього я повернувся до Одеси, і почалося… Я працював тоді в татовій майстерні. Ми лазили по дахах, збирали неон битий, тягли в майстерню, і вона, врешті-решт, набула вигляду одного великого світильника, все було на полушмарклях, неон тріщав, якісь колонки биті гули… Такий величезний чіл-аут вийшов! Я тоді зробив перші світильники з великими неоновими трубками.

Потім, в Берліні, у мене була серія робіт з гіпсовими бинтами — якщо їх зволожити, вони стають напівпрозорі і міцні, і я з цих медичних гіпсових бинтів робив світильники. Такі гарні, білі-білі, як космічні істоти, як «Інші».

І якось Гнилицький [Олександр Гнилицький (17.06.1961, Харків — 01.11.2009, Київ) — український художник, легендарна персона. У 1994‑му році входив до київського художнього сквоту «Паризька комуна». З 1996 року — один із засновників «Інституту нестабільних думок». — Ред.] мені сказав: «Та що ти паришся, купи собі фена і роби пластикові роботи. Хочеш, візьми мій фен, мені він не потрібен». Загалом, в якийсь момент мені подарували фен, я ним почав плавити пластик і отетерів — які гарні почали виходити «об’єкти».

І ось ще одна містична історія: коли Гнилицький пішов, він мені на третій день наснився, з феном у руках. Кажу: «Шура, це ж мій фен!», а він мені: «Ні, це мій».

— Всі ці історії такі багатобарвні, багатофігурні, можна сказати, що все, що ти робиш, саме виростає, розростається… І я хочу запитати: чи вважаєш ти себе частиною українського мистецтва?

— Напевно, звичайно ж, так. Але це частина такого собі психоделічного українського мистецтва. Природа походження — звичайно ж, з Одеси. Воно трохи одеське, тому що підводні форми є. Розумієш, я в дитинстві любив плавати з маскою, і тому мої об’єкти нагадують підводний світ.

Бесіду вела Інга Естеркіна

________________________________________________________

Продовження серії есе про художників у розділі «Person» на CHERNOZEM

Замовити арт-видання 25 років присутності. Сучасні українські художники

Матеріали на схожі теми

Коментарі