1400x90-arthuss-2

Портрет художника #4: Назар Білик

chernozem.info 04.01.2018

Публікуємо есе з книги «25 років присутності»: Назар Білик

Назар Білик народився 1979 року у Львові. Закінчив Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука та Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури (Київ). Скульптор, автор робіт у публічному просторі. Живе й працює в Києві.

Вибрані виставки:

  • «Трансформація. Докази» (2016, Kunst-und Filmbiennale Worpswede, Ворпсведе, Німеччина);
  • «Рецепт для утопії» (2016, ІПСМ, Київ);
  • «Килим. Сучасні українські митці» (2016, Zenko Foun­dation, Палац мистецтв, Львів);
  • «Ukraine. Transformation der Moderne» (2015, Österreichisches Museum für Volkskunde, Відень);
  • «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво 1985–2015 рр. З приватних колекцій» (2015, Мистецький Арсенал, Київ);
  • «Premonition: Ukrainian Art Now» (2014, Saatchi Gallery, Лондон);
  • «Ємності» (2014, галерея «Bottegа», Київ);
  • «Contemporary Ukrainian Artists» (2013, Saatchi Gallery, Лондон);
  • «Скульптура PRO cкульптуру» (2013, ЦСМ «ЄрміловЦентр», Харків, Україна);
  • «Індустріальний Едем» (2013, ІПСМ, Київ);
  • «Орієнтація на місцевості» (2013, НХМУ, Київ);
  • «Контрформи» (2012, галерея «Bottegа», Київ);
  • «Простір» (2011, Black Square Gallery, Маямі, США);
  • «Dream Catcher» (2010, Фестиваль сучасного мистецтва, Маямі, США);
  • Персональна виставка за підтримки швейцарського фонду Рrohelvetia (2007, галерея «Ірена», Київ);
  • Триєнале скульптури (2005, НСХУ, Київ).
Контрформи, полімерні матеріали, метал, h — 160 см, 2012
Контрформи, полімерні матеріали, метал, h — 160 см, 2012

Я СВІДОМО ВІДМЕЖУВАВ СЕБЕ ВІД УСЬОГО ЗАЙВОГО

До Академії на скульптуру я поступав з певним ваганням, бо думав іще про графічний дизайн. Зараз, коли я згадую це, то розумію, чому він мені близький. Тому що, наприклад, живопис — це чуттєвість, експресія, колір, певні переживання. А для мене була важлива мова знаків, чітких зрозумілих мінімалістичних символів. Тому й думав або про скульптуру, або про графічний дизайн.

Через «халтури», починаючи з технікуму [нині КДІДПМІД імені Михайла Бойчука. Н. М], пройшли всі. Але коли я працював на цих «халтурах», то завжди усвідомлював, що це можна робити рік-два, а потім треба вибирати. Тому що я бачив приклади багатьох скульпторів, які просто сидять роками на замовленнях, втягуються в цей спосіб життя і вже ніколи не повертаються до особистої творчості. Я свідомо від цього віддалявся, бо розумів, що інакше вони мене поглинуть. У 2010 році я вже мав якісь гроші, щоб хоча б відливати скульптуру, і цього року вже не брав замовлень. Я свідомо відмежував себе від усього зайвого, розуміючи цінність моєї мети. Просто знав, що так має бути. Ми всі пройшли «лихі 90-ті», звикли рухатися інтуїтивно, бо тоді ніхто не знав, що буде далі. Пам’ятаю, коли ще вступав, мама казала: «Боже! Куди ти вступаєш? Як ти будеш жити?» Але ці настрої потім змінилися.

Простір навколо, полімерні матеріали, метал, h — 450 cм, 2016
Простір навколо, полімерні матеріали, метал, h — 450 cм, 2016

Мої дід і батько — скульптори. У нас, дітей художників, ситуація звична та хрестоматійна. Вплив середовища надзвичайно великий — приблизно 70% дітей художників уже не можуть зробити крок убік. Вони все одно орієнтуються на той світогляд, стиль життя і цінності, що їх мали батьки. Я свого часу зробив цей крок убік — за рік після закінчення технікуму взагалі передумав бути художником. Сказав: «Мені не сюди!» — усе-таки був присутній дух спротиву та пошуку. Зараз я себе тодішнього не розумію, і не пам’ятаю, що це був за вчинок. На мене з усіх боків тоді ополчилися, тому що в мене не тільки батьки художники, а й тітка, дядько, дідусь — уся династія. Зрештою я побачив, що в полоні, та здався, бо мені й самому почала подобатися скульптура. Не скажу, що я з дитинства ліпив коників і мріяв стати скульптором. Я не думаю, що це так. Просто все якось органічно відбулось.

У нашій сім’ї конфлікту поколінь не було, тому що ми один одного майже не зачіпали. Бачення в будь-якому разі різнилися, але це не переростало в протистояння, бо ніхто не був упевнений на 100% у тому, що він сам робить. За рахунок цього сумніву є певний люфт. Цей сумнів дуже необхідний художнику, і він виявився корисним для нас. Ми з батьком навіть працювали 6 років в одній майстерні. У нас було дві кімнати, але спільна кухня, спільний побут. Мої друзі приходили в майстерню — це здебільшого шум, галас. Усі дивувалися, як ми взагалі можемо там співпрацювати. А в нас не було проблем — у кожного своя зона, у яку інший не втручається. Гадаю, це завдяки тому, що батько свого часу аналогічно співпрацював з дідом. Взагалі мені завжди було легко. У мене була підтримка, жодних проблем.


Більше портретів художників у арт-виданні «25 років присутності«


Про сучасний стан монументального мистецтва та освіти. Зараз така ситуація — діди й батьки-скульптори створювали і будували, а онуки спостерігають демонтаж їхньої творчості. Але я не оцінюю — чи це добре, чи погано. Раніше, ще коли я навчався, були певні орієнтири монументального мистецтва як такого, навіть без ідеологічного підґрунтя. Просто орієнтири пластичної мови, композиції. На них рівнялись скульптурні школи. А зараз орієнтири та викладачі зникають, як і все мистецтво радянської доби, яке можна тільки в книжках спостерігати. І я бачу по переглядах в Академії певну дезорієнтацію. Але особистості, що створювали б нові форми скульп­турної пластики, у нас в Україні ще не прийшли, а старше покоління померло, у тому числі й разом зі своїми роботами на площах. Тобто склалася дещо дивна ситуація, настав якийсь період смути. Нове покоління покищо не може запропонувати повноцінну заміну, крім такої собі скульптурної «попси», не може запропонувати інших творів, адекватних часу. Принаймні, вони поки майже не з’являються в Україні.

Конструктор пам’яті (фрагмент), полімерні матеріали, скло, h — 40 см, 2016
Конструктор пам’яті (фрагмент), полімерні матеріали, скло, h — 40 см, 2016

 У зв’язку з воєнними подіями в країні проблема насправді зараз ще гостріша. Тому що кожне місто, кожний населений пункт має, як я нарахував, у середньому три точки, де є пам’ятники: перший — Друга світова, потім — Афган, і тепер — АТО. Якось минулого року, мандруючи через невеликі міста, я подивився, як зараз організовані там площі. У плані естетики — ніяк, суцільний жах. За «дві копійки» ставиться щось, клеїться фотографія. І це все стихійно, хаотично. Така собі «народна творчість», тому що коштів немає, але є порив, народний імпульс, «з низів». А ще з’являються такі «скульптурні бригади», що їздять районними центрами, і в них є готовий перелік на вибір, що поставити: «не дорого, зате красиво».

Я хотів би, щоб зараз у нас, скажімо, у Києві, в невеликих містах з’явилися не ідеологічні монументальні пам’ятники на зміну вождям, на місці порожніх постаментів, а відбулось історичне осмислення. І розвивалась, скажімо, паркова скульптура. Не на противагу знищеним на площах монументам, а паралельно. Як територія пошуків та сумнівів, що об’єднувала б скульпторів та архітекторів в нових урбаністичних практиках.

І хай вона бере початок з паркової зони, а потім, можливо, перейде і на площі, інтегрується в місто. Було б чудовим створення парку сучасної скульп­тури. Бо поки ми бачимо тільки знищення, розчинення всього. Усе руйнується, а не перевозиться на територію музею просто неба, як це мало би бути.

Дощ, бронза, скло, h — 190 см, 2010 (Пейзажна алея, Київ)
Дощ, бронза, скло, h — 190 см, 2010 (Пейзажна алея, Київ)

Я не можу з власного досвіду казати про якісь зміни, бо ці зміни відбувалися разом з тим, як змінювався я. Для мене це не період змін, а час мого дорослішання і становлення. Це те, без чого я не уявляю себе, не знаю, як може бути інакше. Я не дивлюся на них збоку, як людина навчена досвідом, а розглядаю як людина, яка формувалася в цей період. Тому складно щось говорити. Я не акцентую уваги на зовнішніх чинниках, на соціальних процесах, на трансформації суспільства. У мене інша площина, і я намагаюся бути їй вірним. Це площина осмислення особистого буття. Тому я розгублююся, розмірковуючи і відповідаючи на це запитання. Я думаю, що відбувалося і зараз відбувається щось дуже важливе, але фокус, на який спрямований я як художник, трошки інакший. Я уважний до ситуації, але якби вона була іншою, то, гадаю, моя творчість не дуже б змінилася. Ця пульсуюча поверхня мені не зовсім близька.

Я не відійшов від соціуму і, звісно, не маю на увазі, що для мене такі площини «занадто дрібні, а я собі витаю в небесах». Просто стільки маніпуляцій у сучасному світі, стільки політичних інтриг, «розклАдів». Я рефлексую, але не ставлю собі за мету бути на пульсі цієї кривої подій, намагаюся не занурюватися занадто в політичну й соціальну площини. Останнім часом усе одно з’являються такі роботи, наприклад, «Конструктор пам’яті», пов’язаний з темою війни, бо мені болить і я не відділяю себе від країни, але це не є моїм основним завданням у творчості.

Бесіду вела Наталія Маценко


Матеріали на схожі теми

Коментарі