Публікуємо есе з книги «25 років присутності»: Володимир Будніков

Володимир Будніков народився 1947 року. Закінчив Київський державний художній інститут. Стипендіат CCN Graz (Грац, Австрія). Володимира Буднікова визнано «Художником року — 1998», він лауреат премії «Золотий перетин» III Міжнародного арт-фестивалю. Заслужений діяч мистецтв України. Професор Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури. Живе та працює в Києві.

Вибрані виставки:

• «Худшкола» (2016, Київський національний музей російського мистецтва, Київ);
• «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво 1985–2015. З приватних колекцій» (2015, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Прихисток поета» спільно з В. Ралко (2014, галерея «Червонечорне», Канів);
• «Т. Г.» (2014, Національний музей Тараса Шевченка, Київ);
• «Об’єкти» (2012, Арт-центр «Я‑Галерея», Київ);
• «Спека» спільно з В. Ралко (2011, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Пейзаж. Ретроспектива» (2010, Київський національний музей російського мистецтва, Київ);
• «Рай» (2009, галерея «Bottegа», Київ);
• «Гоголь-Фест» (2008, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Рисунки» (2007, CCN Graz, Грац, Австрія);
• «Нові роботи» (2006, галерея «Ательє Карась», Київ);
• «Прощавай, зброє!» (2004, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Перша колекція» (2003, ЦБХ, Київ);
• «Виставка живопису» (2001, галерея «In den Gerbgruben», Бургенлянд, Австрія);
• «Нові Спрямування» (2000, ЦБХ, Київ);
• «Об’єкти» (1999, ЦСМ «Совіарт», Київ);
• «Триєнале скульптури» (1999, ЦБХ, Київ);
• «Оаза» (1998, ЦБХ, Київ);
• «Український авангард 1910–1996» (1996, Оденсе, Данія);
• «Секрет життя» (1995, галерея «Аліпій», Київ);
• «Виставка живопису» (1994, Intercontinental Galerie, Берлін);
• «Виставка живопису» (1993, галерея «Лоджія», Хілтон, Відень);
• «Виставка живопису» (1992, галерея «Інсельштрассе 13», Берлін);
• «Виставка живопису» (1991, галерея «Хандесвербенд», Відень).

«Будувати свій світ»: художник ВОЛОДИМИР БУДНІКОВ

— Взимку 2016 року в залах Київського музею російського мистецтва відбулася виставка під назвою «Худшкола», у якій разом з вами взяли участь Влада Ралко та Олександр Бабак. І хоча її ідея зовні була пов’язана з традиційними засадами художньої освіти, ваші роботи, об’єднані темою «натюрморту» як жанру живопису, насправді, як на мене, відзначили певну опозицію щодо так званої «академічної школи», якої досі притримуються, зокрема, у Національній академії мистецтва та архітектури в Києві, де ви викладаєте вже майже 45 років. Отже, що ця школа означає для вас?

— Дійсно, я викладаю в Академії вже давно, ще з радянського часу. Однак виставку, про яку ви згадали, я не вважаю «критикою» нашої освіти. Опонувати їй безглуздо. Вона надто відірвана і від сучасного художнього процесу в цілому, і від того, чим живе мистецтво в Україні. На мій погляд, модернізувати нашу Академію немає сенсу — це такий собі «заповідник», «історичний театр» — і дивний, і цікавий одночасно. Якщо говорити про освіту, то варто просто поряд з існуючими започаткувати зовсім інші навчальні заклади — сучасні, новаційні, відкриті світовому мистецькому досвіду, новим технологіям, новим мовам… Адже за будь-яких обставин освіта необхідна художнику. Вона дає культуру, те, що зветься фахом, вчить думати, бачити, вчить «мистецької якості»… Сучасне мистецтво дуже різноманітне, у ньому є місце і таким художникам концептуального мислення, як Кабаков, і таким відверто емоційним постатям, як, наприклад, Баскіа, але рівень мислення, рівень мистецького прояву має бути підтриманий постійно. Як на мене, проблема сучасного українського мистецтва полягає саме в тотальному дилетантизмі, у «самодіяльності», що все далі поширюється у творчому середовищі… Що ж стосується моїх робіт на виставці «Худшкола», то вони радше про початок формування бачення художника під час художньої освіти, «початок мистецтва». Мова йшла про вічну таїну образотворення, що виводить неясні, непроявлені форми з темряви уяви художника у світ полотна…

— Ваша творчість розпочалася ще у 1970-х роках, прокреслила і епоху «застою», і «перебудову», і добу незалежності. На межі 1970–1980‑х ваші картини були частиною надзвичайно цікавого та показового явища — «молодіжного мистецтва», що розвивалося ніби паралельно до соціалістичного реалізму, поза ідеологією, було зосереджене на образно-пластичних проблемах. Це були камерні, тонально написані картини на ліричні урбаністичні сюжети. Однак пізніше ви повністю змінили свою творчу манеру, зверталися до абстракції, складної метафористики. Що спричинило еволюцію вашої творчості?

— Можливо, зовні все так і виглядає. Однак для мене всі періоди моєї творчості є послідовними, такими, що продовжують один одного. Безперечно, роки «перебудови» суттєво вплинули на всіх нас. Змінився світ навколо. Відкрилися можливості подорожувати, дивитися мистецтво всього світу… Я пам’ятаю, яке величезне враження справляли виставки сучасних західних художників, що стали відбуватися в Москві на початку 1990-х: Раушенберга, Юккера, Гілберта і Джоджа, Бекона… Вони демонстрували напружений, складний простір сучасного мистецтва… На початку 1990-х років я часто працював і робив виставки в Берліні та Відні. Безперечно, ці міста з їхніми галереями, виставками, музеями вплинули на мене. Той романтичний фігуратив, якого я притримувався раніше, уже не задовольняв. Хотілося свободи, виявлення самого художнього жесту, більшої безпосередності…

Більше портретів художників у арт-виданні 25 років присутності

— Можливо, тому ви змінили і техніку своїх робіт — замість полотна та фарб почали працювати на папері?

— Великі цикли робіт на папері, такі як «Рисунки» (2000), «Полювання» (2007), «Без назви» (2013), з’явилися значно пізніше. Живопис дуже зобов’язує художника. Коли починаєш писати на полотні, то маєш завершити. А папір, малювання на папері дозволяє імпровізувати, передбачає більшу спонтанність, свободу… Я працюю олівцем, тушшю, іноді чорним акрилом. Колір у традиційному розумінні мене сьогодні не цікавить, однак, як на мене, у цих моїх роботах «живописності» не менше, адже вона міститься не лише у фарбах, а насамперед у просторових співвідношеннях, у тому середовищі, що виникає у творі… Коли мені починало бракувати двомірної площини полотна або паперу, я звертався до створення просторових об’єктів. Я працював з деревом у циклі «Об’єкти» та з металом у проекті «Спека».

— Які події художнього життя за роки незалежності ви вважаєте найбільш значущими?

— Запам’яталися виставки українських художників, які влаштовував фонд Сороса в залах Києво-Могилянської академії у 1990-х. Це був початок системної праці із сучасним мистецтвом в Україні. До речі, у цих самих залах відбулося знайомство українського глядача з Ворхолом, Науманом, Віолою, Кунеллісом та іншими. Також низка важливих виставок пройшла в залах Національного художнього музею, Київського музею російського мистецтва та Мистецькому Арсеналі.

— Яке місце, на ваш погляд, займає художник у нинішній культурній ситуації в Україні?

— Відповісти на це запитання і легко, і важко водночас. Можна згадати всесвітньвизнаних Архипенка, Малевича, Екстер і багатьох інших, які ви­їхали звідси і стали відомими у світі. Адже жити і творити в Україні художнику завжди було дуже важко. Чому так відбувалося? Раніше ми вважали, що всі лиха крилися в радянській системі, та ось вона розпалася, а художники так і залишилися непотрібними. За роки незалежності, фактично, не сформувалася необхідна мистецька інфраструктура — критика, медіа, які б висвітлювали художні події, нема таких музеїв, галерей, фондів, які б підтримували ідеї митців… Сьогодні в Україні існує лише одна велика інституція, яка системно займається сучасним мистецтвом — приватний PinchukArtCentrе у Києві. Але ж і він більше знайомить із зірками світового сучасного мистецтва, ніж підтримує та показує українських художників. Та й постійні кризи — політичні й економічні, які переживає Україна, — мистецтву не на користь. Художники, як і країна в цілому, змушені «виживати», багатьох більше цікавлять ринкові ціни на картини та заробітки, ніж сутність творчості… Це зрозуміло, але для мистецтва трагічно. Держава існує паралельно мистецтву, якщо вона щось і підтримує, то виключно традиційні форми мистецтва, нове її відлякує… І все ж я думаю, що за будь-яких обставин художник має будувати власний світ, не підвладний ані ідеологічному, ані комерційному тиску. У цьому полягає спосіб його існування, у цьому, напевно, і є його головна роль.

 Бесіду вела Галина Скляренко

• Продовження серії есе про художників у розділі «Persons» на CHERNOZEM

• Більше про сучасне мистецтво — в книгах Сари Торнтон 33 митці у трьох актах, Вілла Гомперца Що це взагалі таке?, Грейсона Перрі Не бійтесь галерей, Галини Скляренко Сучасне мистецтво України, Олександра Брея Нескучное собирательство.