Публікуємо есе з книги «25 років присутності»: Мирослав Вайда

Мирослав Вайда народився 1977 року на Закарпатті. Закінчив Ужгородський коледж мистецтв ім. А. Ерделі та Львівську академію мистецтв. Номінант на премію PinchukArtCentre (2009). Автор інсталяцій, перформансів та живопису. Живе і працює в Києві.

Вибрані виставки:

• «Український зріз» (2016, Вроцлав, Польща);
• «Dialogia. Українське мистецтво в часи без назви» (2015, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Shredding Maps. Internal Territories» (2015, Giesinger Bahnhof, Мюнхен, Німеччина);
• «Premonition: Ukrainian Art Now» (2014, Saatchi Gallery, Лондон);
• «The Show Within the Show» (2014, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Spaces: Архітектура спільного» (2013, Київ);
• «Taking Time» (2012, Вільнюс);
• «Ліс» (2012, Мала галерея Мистецького Арсеналу, Київ);
• «Arsenale 2012. Міжнародна бієнале сучасного мистецтва» (2012, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Дім» (2012, Муніципальна галерея, Харків, Україна);
• «Дні мистецтва» перформанс (2009, 2010, 2011, 2015, Львів);
• «НЕЗАЛЕЖНIndependent» (2011, Мистецький Арсенал, Київ);
• «Космічна Одіссея» (2011, Мистецький Арсенал, Київ);
• «EPAF 2010». Європейський фестиваль мистецтва перформанс (2010, ЦСМ «Замок Уяздовський», Варшава);
• Тиждень актуального мистецтва (2009, 2010, 2011, Львів, Україна);
• «Український зріз. Сучасне мистецтво України» (2010, Люблін, Польща);
• «Open City», фестиваль мистецтва в публічному просторі (2010, Люблін, Польща);
• PinchukArtCentre Prize (2009, PinchukArtCentre, Київ);
• «Performance Arsenal» (2009, Білосток, Польща);
• «Холод». Концептуальний проект (2008, Львів, Україна).

ТИ ЗІ СВІТОМ НА «ТИ», або «ВАЙДА, ЖИТТЯ ВАС НАВЧИТЬ…»

Моя свідома причетність до мистецького процесу складає якраз 20–25 років. Я перебував усередині цього процесу, борсався, натирав собі мозолі. Він триває, і це щохвилинна, щосекундна трансформація. Я не від­окремлюю себе і не дивлюся на це ззовні. Так само, як і більшість, болісно й водночас радісно переживаю всі позитивні й негативні трансформації, які з нами відбуваються. Це, напевно, найщільніше, найщиріше усвідомлення того, що живеш, — невідірваність мистецтва від життя. Коли ти існуєш, відчуваєш, рефлексуєш.

Я ніколи не відокремлював сучасне і несучасне мистецтво. Вступивши до Ужгородського коледжу мистецтв, я одразу поринув в атмосферу мистецтва як такого. Це був початок 1990-х. І позаяк Ужгород географічно розташований на прикордонні й межує з чотирма європейськими країнами, то мистецький процес там увесь час циркулював, на відміну від того ж Львова (куди я переїхав за 6 років), котрий межував тільки з Польщею, і комунікація була, скажімо так, однобічною. В Ужгороді ж це були весняні, юні часи, коли ти все пізнаєш, тобі кайфово. У всіх сенсах перший досвід — такий тактильний, п’янкий і щемкий. Мистецтво було повсюди — галереї (одна галерея — «Ужгород» — і досі є), Закарпатський художній музей імені Бокшая. Весь час приїжджали якісь словацькі, угорські та інші художники. Була відкритість, не було консервативно­сті, академічності, все було розкуто, весело, драйвово, свіжо. І на останніх курсах коледжу я вже робив творчі проекти. Ще були живими Ференц Семан — відомий класик-шістдесятник, і безліч легендарних постатей, з якими ми перетиналися. Це було таким вируванням. Я ніколи не задавав собі запитання, де воно сучасне — де несучасне: усе було справжнім, живим і тяглим, неперервним.

Приїхавши до Львова у 97-му році, я теж шукав якихось орієнтирів, щоб відчути себе в такому процесі, але там було інакше. Не було того драйву, була академія, усталеність, субординація — викладачі окремо, студенти окремо, чіткий розподіл, виваженість. Якщо Закарпаття — це бурління, червоне вино, темперамент і, зрештою, сприятливі кліматичні умови, які все це породжують, то Галичина — це дощ, трохи меланхолії, плащиків, парасольок, осінньої сірості — і мене це теж вабило, зачаровувало. Але не було вже тієї попередньої цільності, усе було відмежовано. Треба було знову поринати в навчальний процес, нудний, поетапний. Мені ж здавалося, що я, на останніх курсах коледжу беручи участь у виставках, у тому числі й міжнародних, уже був художником сформованим, а тут… Утім, були такі постаті, з творчістю яких я ознайомився в перші роки навчання, — Влодко Кауфман, Василь Бажай, котрі втілювали сучасне мистецтво. Це магнітило, притягувало, ніхто нічого не розумів, але неусвідомлено рухався в цьому напрямку. На першому курсі у Львові я зробив свою першу персональну виставку в галереї Фундації митрополита А. Шептицького — біля головпоштамту була така галерейка. Згодом, на другому курсі, я зробив персональну виставку в Ужгороді. На курсі третьому-четвертому, рік, напевно, 2000-й або 2001-й, ми з товаришем — Влодком Тупієм — придумали перформанс. Вірніше, вирішили зробити дійство, до кінця не усвідомлюючи, що таке перформанс. Перформанс називався «½ щасливого материнства». Була радянська скульптура «Щасливе материнство», яка мала стояти в одному львівському «спальному районі». Її не добудували — не вистачило грошей, і вона просто валялася — 2,5 тони бетону. Ми притарабанили із заводу цю незавершену скульптуру в Стрийський парк і навколо неї здійснили перформанс. До речі, ця «півскульптура» досі там, і всі весілля зараз біля неї фотографують — такий собі обов’язковий атрибут. Тож наш художній акт і досі працює в часі.

Наш перформанс викликав фурор, на нього прийшли безліч наших студентів з гуртожитку, прийшли Бажай, Сагайдаковський, їм страшенно сподобалося і вони ділилися своїми враженнями. Це було круто, тому що тоді бракувало комунікації, існувала прірва між молоддю й тогочасними знаними постатями, чия творчість нас цікавила. А тут вони тебе приймають, запрошують. Комунікація відбулася в найкращий спосіб. І тільки у 2006 році, коли остаточно налагодилася ця комунікація, ми створили групу [група «КОМА». — Н. М.]. Зараз виглядає так, ніби Львів — генератор цих комунікативних процесів, і так воно і є насправді, але тоді так не було. Це, звісно, було зумовлено й зовнішніми чинниками — ні в кого не було грошей, аби щось створювати, організовувати. Комунікація почалася 2006 року з нашої ініціативи, з одного проекту, після чого все запрацювало і працює досі, я вважаю, у досить правильному руслі. Можливо, зараз молодшим студентам легше потрапити в якісь проекти завдяки цій комунікації.

Про освіту. Десять років тому на це питання я б відповідав по-іншому. А зараз думаю, що все відбувається закономірно, як і має бути. Студентом я був в опозиції до тієї системи, до академічної освіти, я її заперечував, мені все це тодішнє страшенно не подобалося, і у відповідь так само мене «любила» моя академія. Мені казав завідувач кафедри: «Вайда, життя вас навчить. Ви надто самовпевнений, надто егоїстичний…» Але, якщо брати академію мистецтв, то для мене було кілька особистостей, які виправдовували моє навчання, — це окремі постаті, це не система. Хоча, знову ж таки: що таке система? Це якесь ядро, довкола якого ми вже варилися у своєму сокові, тусувалися в гуртожитку, спілкувалися. Не було б академії — не було б, можливо, і такого середовища. Були якісь процеси, події, котрі сформували мене таким, яким я є. Коли Ужгород — це був танець серед квітів, яскравий, з вином, «секс, наркотики, рок-н-рол», радість, барвистість, то Львів — це була свого роду армія, «школа життя».

Більше портретів художників у арт-виданні 25 років присутності

Мистецтво — це дуже сильна і вагома складова життя, і художник, безперечно, здатен багато змінити. Нам деколи здається, що це не зовсім так, але коли простий глядач, не з мистецького середовища, хай випадково, але навідується в галерею, я бачу, як на нього здатен вплинути хороший твір мистецтва. Якщо це справді гарна книга, справді гарний музичний чи візуальний твір, тоді спадають усі нашарування, формальності, фальшиві уявлення. Ти приходиш звідти новий, чистіший, як після медитації. Ти знов зі світом на «ти». У буддизмі це називається поверненням до себе, до дійсності, до теперішності, або ж розчаруванням. Хороший мистецький твір завжди є таким своєрідним розчаруванням. Ми ідеалізуємо мистецтво. Ходимо на всілякі виставки-відкриття-презентації, робимо селфі — класно, ми причетні до тусні, всі такі «артові». І тут бац — Рембрандт із якоюсь такою штукою, котра тебе ніби сковорідкою огріває по голові — і ти розумієш, яким фальшем тішив себе останні 2–3 роки. Ось воно — справжнє. Ми ж завжди відвертаємо очі, коли бачимо людину-інваліда або сироту. Нам некомфортно, ми кажемо: «Чорт, ну гаразд: це — є, але краще його не помічати». А справжнє мистецтво — це крок у той дитячий притулок, свідомий, вольовий крок. І ти розумієш: це — життя, воно різне. Я б окреслив так. Для мене важливим і вагомим є, власне, таке мистецтво.

Я страшенно люблю спостерігати. Я знаходжу час, просто так складаю графік, щоб була можливість споглядати, не поспішати, не летіти. Раніше я цього часу не мав, сам себе втягнув до якоїсь штучної динамічної гонитви, і дуже прагнув мати цього часу. На щастя, зараз я його маю, і це прекрасно — коли бачиш якісь пікселі цього життя, маєш змогу в них вдивлятися. Життя надзвичайно багате, чудове, справжнє. Якщо мати змогу спостерігати його таким, яким воно є, не потрібно медитувати. Мистецтво є таким собі спогляданням, занотовуванням стану, моменту, ракурсу, без намуленого сміття.

Записала Наталія Маценко

• Продовження серії есе про художників у розділі «Persons» на CHERNOZEM

• Більше про сучасне мистецтво — в книгах Сари Торнтон 33 митці у трьох актах, Вілла Гомперца Що це взагалі таке?, Грейсона Перрі Не бійтесь галерей, Галини Скляренко Сучасне мистецтво України, Олександра Брея Нескучное собирательство.