27 липня в Центрі сучасного мистецтва «Білий Світ» відкрилася виставка «Tsoy vs. Tsoy», що поєднала роботи двох поколінь, художників Андрія і Микити Цоя. Журналіст Роксана Рублевська розповідає CHERNOZEM про те, чим цікавий проект і як його трактувати. 

Центральною темою виставки, що представлена численними живописними полотнами, є дослідження значення і сенсу існування людського тіла. Умовно експозицію можна розділити на дві паралельних сюжетних лінії, кожна з яких належить окремому митцю. Найскладніше завдання для відвідувача – на хвилину забути, що, окрім роду діяльності, автори пов’язані й родинними зв’язками. Відмінність у зроблених акцентах, використанні засобів виразності, сюжеті чи його відсутності. Все це є приводом для порівняння двох самостійних й несхожих один на одного художників. Важливо усвідомити, що ця бесіда  – надто інтимна, аби в ній був присутній хоча б натяк на конфлікт чи сперечання. Вони знайомлять нас із власним світоглядом, не претендуючи на істину, і залишаючи простір для уяви.

Молодий український митець Микита Цой, найкращий художник країни за версією другого Арт-Баттлу, презентує серію, в якій знову експериментує з тілесністю, деформуючи м’язи, і тим самим трансформуючи людське тіло у щось абсолютно незвичне оку. Його роботи відрізняються надмірною експресією і особливою композицією. «Понад 2 роки я досліджую тіло у різних його проявах. Особливо мене цікавить категорія «анатомічно/неанатомічно». Роботи, які ви бачите тут, інспіровані моїм минулим проектом «Нічне прання». Власне, найзахоплюючим є не вибудовування логічної розповіді і не реконструкція конкретних подій задля кращого розуміння теми. Я хочу досягти певної невизначеності, художнього узагальнення, яке б кожен зробив на власний розсуд», – коментує автор.

Звісно, полотна живописця зовсім не про деформацію, і тим паче не про красу чи потворність. Пізнаючи форму через відтворення різних фізичних та емоційних станів, Микита Цой зображає трагічність людського буття, біль втрати, спробу контролю над власним тілом і суб’єктивність у сприйнятті навколишнього світу. Він навмисно уникає конкретизації образу, аби відмовитися від прямої ідентифікації, наділення персонажу рисами, які б його характеризували. Саме це у подальшому позбавляє необхідності використання будь-якого контексту чи декорацій. І хоч сам хлопець відверто відкидає версію, що його зацікавлення тілом пов’язане з жахами війни, світовим тероризмом і жорстокістю як формою соціальної адаптації, глядачу стає помітний мотив страждання через неможливість убезпечити себе від посягання на власне життя.

Втім, Цой молодший пропонує нам умовне культурологічне дослідження, в якому показана різниця між поняттями «тіло» і «тілесність». Перше не володіє суб’єктністю і позбавлене будь-якої свідомості, її змін чи кордонів. Говорячи про нього, ми маємо на увазі біологічний, практичний чи естетичний механізм, який працює у стані невпинного руху. У свою чергу постмодерністи висувають теорію про деперсоналізацію суб’єкту, що апелює до афективних сторін буття (жорстокості, сексуального потягу), що також піднято у роботах автора. Тілесність ж – навпаки є своєрідною картиною нашої свідомості, інтелекту, прагненням до самоствердження. Вона визначає взаємозв’язок із зовнішнім і внутрішнім, доводячи дуальність людської природи.

Мотив, який поєднує роботи обох київських художників, – жертовність, самозречення заради втілення вищого задуму. В полотнах Микити вона є зрозумілою, адже співзвучна з поняттями «мазохізму», «страху», «пригніченої агресії» і різноманітними перверсіями. Андрій демонструє жертовність як головну християнської чесноту, найвищу точку любові, яка здатна поставити предмет обожнювання вище за безпеку і власне життя.

Досвідчений митець Андрій Цой, викладач Національної академії образотворчого мистецтва, роботи якого знаходяться в музеях та приватних колекціях понад десятка країн, розкриває тему тіла інакше. Він створює умовну реконструкцію ключових етапів життя християнського мученика Себастьяна: народження, прийняття віри, страждання і смерті за власний вибір. Відмовившись від розтиражованого майстрами Відродження образу святого, митець замінює його на персонаж звичайного хлопчика, що немов би зійшов із дореволюційних царських листівок. Таке неочікуване художнє рішення дає розуміння, що звеличування героя можливе не лише за рахунок буквального показу нестерпного болю.

В основі серії робіт старшого Цоя – історія про римського легіонера, капітана лучників, що прийняв християнство і став проповідувати його іншим. За це імператор Діоклетіан наказав стратити вільнодумця, скориставшись допомогою його ж підлеглих. Проте шалена віра в небесне заступництво допомогла Себастьяну вижити: жодна стріла не влучила у життєво важливий орган, а рани виявилися не смертельними. Друзі вмовляли його спланувати втечу, проте Себастьян постав перед імператором з новим доказом своєї віри, за що був забитий камінням.

Стріли, якими оточений хлопчик, є досить неоднозначним символом. З одного боку, вони несуть смерть, з іншого – любов, пронизуючу буття, що межує з болем і небезпекою. Вислів «Стріли Амура» був загальновживаним у поезії Ренесансу і пояснював, що справжнє почуття може стати величним тільки через пекельні муки. Ще один елемент – пташка, що нагадує ілюстрації старовинних орнітологічних книжок, на якій верхи сидить Себастьян. Її образ можна трактувати як крилату душу, символ божественного прояву.

За словами галериста Олександра Яновича, який був автором ідеї «діалогу» батька і сина в одному виставковому просторі, у взаємодії митців немає жодної суперечності чи конкуренції за увагу глядача. Роботи ніби перетікають одна в одну, що за відчуттями нагадує перегляд сімейного архіву. А в ньому немає місця ані непорозумінням між поколіннями, ані заздрості, ані диктату.

Виставка триватиме до 9 серпня.

Автор: Роксана Рублевская