“Зупинка часу як зупинка серця – фінал існування. Для більшості сучасників першим “вершником” нового апокаліпсису стає втрата відчуття часу. Він або ж застигає в мертвій точці, як в цих величних стінах імперської архітектури ВДНГ, або ж летить з космічною швидкістю. Жити поза часом – це те, що лякає найбільше. Його не просто бракує, його не вистачає ні на що. Вранці прокидаєшся із передчуттям нескінченного дня попереду, увечері засинаєш із тривожною думкою – знову нічого не встиг. І паралізуючий цейтнот – ти не встигнеш, не варто навіть намагатися – як його вимкнути?..

“Червона доріжка” Василь Равлюк

Уся культура створювалася у часі, у переживанні часу – реального або ж фантасмагоричного, стрілоподібного, або ж міфологічного, зацикленого. Складно уявити, як це було колись можливим – жити і працювати розмірено, неспішно. Відчуття плину часу змінюється відчуттям його втрати, яке зводиться в культ. “Пошуки втраченого часу” – назва роману-спогаду Пруста, який вчить нас жити втратою, жити ностальгією, звучить зовсім не фігурально. Так само усе значуще автоматично відкладається на завтра. Більшість наших грандіозних стратегічних планів і проектів так і залишаються нереалізованими. Проектами майбутнього, яке ніколи не настає, хоча щось, звичайно, втілюється у життя.

“Кубики льоду” Олександра Доцок

Сьогодні кожен носиться зі своїм проектом як дурень із писаною торбою. У засліпленні проектоманією, ми живемо від проекту до проекту, не відчуваючи смаку життя. Втрата реальності як втрата відчуття часу – питання дійсно болісне, тому, воно досліджується усебічно – від фізики до психології, від опису ефекту “часового стиснення” до закликів до усвідомленого існування, до занурення в перебування “тут-і-тепер”.

Певною мірою нас навчили розтягувати задоволення від життя, а значить – й саме життя. Часткого допомагає, в цілому ж – ні. З кожним роком час летить усе швидше – і це не прискорює, а паралізує нашу рішучість жити повноцінно. У Хайдеггера є страшнувате визначення – “всепоглинаюча повсякденність”. Вона дійсно всепоглинаюча, всепожираюча, ненаситна. Щодня – маса справ, але в сухому залишку – духовне та інтелектуальне невдоволення. Відчути буття – це вистрибнути із жорен повсякденності, зайняти позицію відстороненого спостерігача. Чи можлива сьогодні така vita contemplativа – не жити, не проектувати майбутнє, але просто споглядати життя довкола? Питання спірне. У зникненні часу/зникненні в часі є ще один цікавий аспект – естетичний. Мистецтво традиційно прагнуло бути поза часом – щоб залишатися у вічності. Але старий всесвіт руйнується увесь і відразу як картковий будиночок – зі зникненням часу вічність теж зникає. Залишається Ніщо – чорний квадрат.

Головний концептуальний і темпоральний переворот в сучасному мистецтві полягає в тому, що воно більше не орієнтується на створення матеріальних цінностей, які зношуються, морально застарівають, зникають, врешті-решт. Воно саме провокує зникнення – перестає бути твором і стає процесом. Що є реакцією на втрату відчуття часу і витікаючий з цього страх небуття – оскільки, час і є головний індикатор буття. Згадаємо епохальне відкриття Харальда Зеемана: “Коли відносини перетворюються на форму”. Ці відносини, як правило, прагнуть бути швидкоплинними. Щоб не боятися, художники активно насолоджуються красою розпаду. Краса в сучасному її розумінні – це краса ентропії. Від ідеального, застиглого у вічності, акцент зміщується до тимчасового, підвладного руйнації. На цьому грунтується сучасна естетика, точніше, антиестетика. Як би там не було, несучи на своєму прапорі маркер співзвуччя часові, су-часності, мистецтво не може бути іншим – і в цьому його сенс.