21 квітня о 18.00 запрошуємо на відкриття виставки Самуїла Аккермана (Париж) “НЕРЕСТ ПРОЗОРОСТІ”.

Виставка відбудеться в рамках 14 фестивалю “Французька весна” в Україні.

“Сувій прозорості Шляхи мистецтва Віри-землі ведуть наші очі до оазисів прозорості. Прозорість – це зіниця дитини, яка не знає тяжкості світу. Шлях прозорості – це рок особистої долі, музей самовибраності в алфавіті прозорих літер. Майбутнє заключене в багатстві наповнення прозорістю музею – душі творців. Нехай буде сувій прозорості на чолі музея-творця літерою вільного сонця.”

Самуїл Аккерман, Париж, 1994 р.

Перші зв’язки Самуїла Аккермана зі священною землею Ізраїлю виникли від насичення літургією, писаннями, роздумами над іудейською традицією в його рідній Україні, в цій карпатській місцевості на перехресті слов’янського, угорського і циганського світів. Тут, в 1970-х роках художник розробив цілу «флоральну» естетику, що повідала про світ в нефігуративних притчах, краса яких йде від мистецтва, настояного на візерунку, від формального натхнення, джерелами якого стали з одного боку гуцульське народне мистецтво, з другого – творчість Врубеля київського періоду. Фізичний контакт з землю Ізраїлю, починаючи з 1980-х років, розширив живописне бачення художника і дозволив втілити його в новому світлі і новому просторі. Він, звісно, ще продовжує свої дослідження цвітіння світу і роздуми в символічних лініях і кольорах дивовижної складності – спадок Врубеля, і навіть Філонова, – що чергуються з творами значно більш мінімальної іконографії – спадком супрематизму Малевича, якого цитує неодноразово.

В Парижі Самуїл Аккерман живе і працює з 1984 року, безперервно при цьому повертаючись в Ізраїль. Його інтелектуальний простір, що постійно збагачується біблійними текстами з їхньою іудейською герменевтикою, зіткнувся з художнім життям французької столиці, що сконцентрувала в собі імпульси, які прийшли з усіх чотирьох сторін світу, з життям киплячим, протирічним, загостреним, підпадаючим під вплив найрізноманітніших мод. Тут він продовжує втілювати своє власне бачення світу, підтримуючи при цьому постійний діалог з близькими його по духу художниками, письменниками і поетами, особливо з Малевичем, Йозефом Бойсом, Вальтером Беньяміном і, головним чином, Паулем Целаном.

Більш ніж в двохстах гуашах і маслах Самуїл Аккерман веде глибоко оригінальний живописний діалог з поезією Целана. В Аккермані є щось рабинське: кожен його витвір складний, часом з затемненим змістом, що потребує коментаря або розшифрування (Entzifferung у Якова Беме); кожен його витвір – мікрокосм. Вся його творчість – і ця риса служить виправданням всій його роботі з поетичною думкою Пауля Целана – діалогічна і інтертекстуальна.

Твори Самуїла Аккермана прекрасні і поза їхніми символічними значеннями. Його розкладні книги – справжні перлини, поеми-об’єкти в традиції російського авангарду першої чверті ХХ-ого століття – радість оку і духу. В них художник розкриває своє екстатичне бачення світу, це його особиста агада, населена улюбленими ієрогліфами-піктограмами. Так, окремі сторінки розкладної книги Осанна. Жовтий улов пронизані гілками шипшини і вводять образи, запозичені зі збірки віршів Целана Die Niemandsrose [Роза – Нікому], присвяченої «пам’яті Йосипа Мандельштама»: тут Нотр-Дам і Сен-Жульєн ле Повр стоять поряд з літерами івриту.

Самуїл Аккерман частує Творення і закликає до естетичного споглядання. Його витвори наділені красою ілюстрованих рукописів і дихають глибокою вірою в людину в тіні Бога, наперекір жахам історії.

Жан-Клод Маркаде,

Le Pam, червень 2008 р.

Пам’ять занурює мене в дитинство. Мені три роки, і я захоплююсь руками матері. Її руки – це наш гарний город із грядками різних овочів, це – оброблена земля з паростками картоплі, соняшниками і колосками пшениці.

Але найбільша загадка для мого дитячого ока – це номер, витатуйований на її руці. Щодня я притискаюсь до неї в ліжку і розглядаю ці цифри, ніби це страшні комахи, які не мають нічого спільного з мирною атмосферою нашого дому.

Одного разу я побачив на столі, вперше, великі ножиці з чорної сталі і дерев’яну коробочку з шиттям, розмальовану ліловими дзвіночками. Вона була заповнена котушками різнокольорових ниток. Це були два єдині предмети, які мати привезла з собою після звільнення з Аушвіцу.

Найсильніші відчуття я переживав ввечері, коли вогонь пічки освітлював білі тканини, розвішані по стінах: орнаменти, олені, птахи, вишиті моєю матір’ю, немов оживали у вогняних тінях. На великому батьківському ліжку були викладені вдень подушки з яскравих тканин, з вишивкою з геометричних і рослинних мотивів.

Моя мати навчилась вишивати, а також запам’ятала цілий репертуар народник приказок і оповідок у рідному закарпатському селі, де вона жила до війни з батьками, братами і сестрами.

Найбільша вишивка на нашій стіні зображала патріарха Якова з вівцями. Я трохи взяв участь у створенні цієї роботи. Коли мати закінчила вишивку – по ескізу сільського художника,  – вона була розчарована кольором і фактурою шкіри однієї вівці. Вона попросила мене прибрати зображення цієї вівці, розплутуючи і витягуючи одну за одною нитки, щоб заново її вишити. Це завдання зайняло в мене три чи чотири дні. Коли я побачив вкінці, на місці вівці, білу канву в дрібну клітинку, це дуже мене вразило: всі люди і рослини, що раніше оточували вівцю, стали раптом виразнішими. Мати швидко доповнила вишивку, але ця біла пляма закарбувалась в моїй пам’яті. До сьогодні цей епізод служить мені важливим уроком. Витвір завершено, коли він таїть в собі внутрішню некінченість.

Я сам намагався вишивати, надихаючись материним прикладом. Я потайки брав носові хустинки з шафи, розрізав їх на різної форми шматки і розшивав кольоровими нитками. Результат виявився малоцікавим. Тоді я взяв полотняну сумку і нашив мої «вишивки» зверху. Сьогодні такий підхід міг би сподобатись неодадаїстам.

Самуїл Аккерман, 2012 р.