Ганна Улюра — знакова постать в українському літературознавстві та літературній критиці. «365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини» видавництва ArtHuss — знакова для широкого кола читачів. Вона охоплює найпотужніші твори різних епох, країн, жанрів та тематик. Про неї і спілкуємось з авторкою — про головну ідею, про роботу у команді, і зовсім трохи про те, як читання перегукується з курінням і чому найкращі читачі – завжди сноби.

Ганно, для кого перш за все написана «365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини»?

Для мене самої це найцікавіше питання. Ця книжка почалася насправді з жарту на фейсбуці. У мене був вільний час, і я гуляла книгарнею, де знайшла книгу з рекомендацією тисячі книжок, які, на думку автора, треба прочитати до кінця життя. Я її сфотографувала і написала «Люди, хтось таке читає? Хтось таке купує? Та я вам таке напишу за одну ніч, ще й цьомчик намалюю». Мені одразу ж написав лист відповідальний редактор цієї книжки — Олександр Михед — зі словами «Я розумію, що ти пожартувала, але давай зробимо. Малювати ти не будеш, обіцяю. І писати ти будеш стільки, скільки тобі буде зручно».

Питання, хто це буде читати було для мене було головним. Це буде не та аудиторія, яка ці книжки читала, припустила я. Але це і не буде аудиторія, які ці книжки не читала — ми не любимо читати про книжки, які не читали, це очевидно.

Тому я вирішила, що моя аудиторія — це запеклі читачі, які перечитають мою книжку, і їм захочеться відновити та порівняти моє бачення зі своїм власним. Це люди, які мають філологічну освіту, можливо. Які просто люблять читати.

Думаю, що ця книга буде цікава тим, хто весь час домагається до знайомих “а порекомендуй щось почитати”. Коли вийшло оголошення про “365”, мені один приятель так і написав: “Куплю, буду просто тицяти пальцями на любу сторінку і казати: це тобі, на, читай”.

Це не довідник. Для мене було дуже важливо, щоб це не скидалось на довідник. Ми робили книжку легкою, я сподіваюсь, іронічною, інколи — саркастичною. У мене дуже дивне почуття гумору, і дуже мало поваги до книжок (сміється). В якому сенсі? Я їх глибоко шаную, я їх страшенно люблю. Просто з тим, з чим живеш все життя, втрачаєш дистанцію. Але я думаю, що там є і дистанція-іронія. Дуже важливо, що іде мова про 365 книжок, які я насправді шаную.

Продовжимо говорити про гумор, і перейдемо до назви книги. Таке враження, що уже з самому початку на читача чекає дуже влучний жарт.

Я уже зауважила, що це як раз те слово, яке буде відсіювати не мою аудиторію. Бо коли я говорю вголос, як називається моя книжка, і людина починає посміхатись чи сміятись — це моя людина. А коли хтось починає обурюватись «що значить здаватися культурною людиною?! треба бути культурною людиною!», це однозначно не моя аудиторія. Щоб бути культурною людиною, по-перше, треба щось більше за читання, це раз. І якщо ми говоримо тільки про читання, це мають бути не 365 книжок, а значно-значно більше. Це такий мінімальний пакет на рік.

У мене є мрія, що це буде книжка на рік. Щоправда тут є невелика підлість для читача — там же не всі книжки складаються з одного тому, є твори-семитомники, наприклад. За день їх не прочитаєш, це очевидно.

Ви — один з найкращих літературних критиків. Чия рецензія на вашу книгу була б для вас значимою і цікавою?

Завжди вважала, що літературна критика — це насправді страшенно інтимна штука. Ми так чи інакше рекомендуємо людям книжки. І “365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини” — це теж рекомендація, куди вже ховатись. Це авторський канон, ті книжки, які (я вважаю) потрібно прочитати.

Рекомендувати книжку — це люто інтимний процес. Це значить, що ми знаємо людину, до якої ми говоримо. Це як познайомити хлопця і дівчину, бо вам здається, що вони одне одному можуть сподобатись. Тому питання про відгук на мою книжку — це для мене дуже особисте.

По-перше, це була б перша рецензія на мене, дуже складно себе почувати по інший бік предметного скла. Є люди, яких я страшенно шаную. Ці люди запійні читачі насправді. В Україні це Остап Сливинський. Мені пощастило — ця людина буде брати участь у дискусії про мою книжку, тобто так чи інакше ми з ним поговоримо. Він відчуває книжки так, як я не навчусь ніколи.

Є людина, з якою у нас дуже збігається лектура — коли ми говоримо з ним про книжки, то видаємо однакові 10-15 імен. У мене було щастя говорити з ним про те, як і коли він читає. Мені була б цікава його реакція на «365». Це Андрій Бондар.

До кінця чесно? Є ще пара-трійка імен, які я вголос просто не назву, і чиїх відгуків сильно чекаю. Ці люди читають дуже чуттєво, емоційно, спокусливо навіть. Я таааак хочу почути про їхні враження. Але ні, остаточно на безумного автора, що шукає рецензій і відгуків, я перетворюватися не збираюся. Не зараз. Це ж перша книжка, на яку мені не треба писати рецензію. Це таке щастя!

Що для вас культура читання в цілому?

У нас була ілюзія, що ми одна з країн, які читають дуже багато — успадкували цей міф від Радянського Союзу. Але там і правда багато читали, бо не було інших способів розважатися. Коли прийшли інші розваги, інші способи самопізнання — ті самі подорожі, наприклад — то книжку витіснили.

Ніколи не треба змушувати читати, це перше в культурі читання — добровільність. По-друге, це сума таких речей, які складаються в одну картинку, і читання стає залежністю. Так, це залежність. Це як куріння, тільки наслідки інші.

Я знала, що писати «365» буде складно, я не знала, що це буде складно психологічно. Три місяці я читала і не виходила з дому. Читала і писала. Я не спілкувалась з людьми. Тільки інколи телефонувала близьким людям і казала «Перевірка на реальність. Я уже зовсім божевільна?», вони відповідали «Не зовсім, але близько. Іди працюй далі». Коли це все закінчилось, я місяць не могла спілкуватись з людьми. Вони порівняно з книжками передбачувані, дурні, нецікаві. Вони –  не книжки, і це їхній недолік (сміється).

Тобто в культурі читання є прихована небезпека — ти стаєш відлюдником. Зрештою це привілей читання: коли читаємо книжку, ми усамітнюємось, ми потребуємо тиші, улюбленого пледа чи… я не знаю, дехто любить читати, в парку, так? Але це ти і книжка. Культура читання — це культура усамітнення. І в цьому усамітненні ми пихаті. Культура читання — це пиха, хороші читачі — це сноби. Треба уміти цим насолоджуватись.

Чи є твори, які не увійшли до “365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини”?

Купа!

Чому?

Найскладнішим було складати список. Виявилось, що обрати 10 прекрасних книжок — дуже легко, обрати 100 вже складніше, 365 — неможливо. Здається, їх дуже багато, а насправді їх дуже мало, якщо розбити на всі періоди, на всі літератури.

Я розбивала таким чином: брала, наприклад, європейську літературу і подрібнювала на країни так, щоб не перевищувало 10 гасел на кожну. Але ви розумієте, що є щось несправедливе, якщо є 10 гасел на всю Францію, і на Білорусь. Причому, що я добре знаю ці літератури, і страшенно шаную їх. Тому кількісне співвідношення довелось корегувати в процесі.

Найскладніше було обирати книжки з літератур, які я справді дуже добре знаю, таких небагато на щастя (сміється), тому серйозні проблеми у мене були лише з трьома країнами — літературу яких я знаю «на відмінно». У мене було завдання відібрати книжки, які багато говорили б про цю літературу, одночасно говорили б про людину, яка її написала, історичний період, коли було створено; і щоб ця книжка робила щось таке нове, яке ніхто більше не робив.

А ти літературу дуже добре знаєш, і знаєш, що ця книжка здасться новою, але ж вона не нова, вона повторює книжку, яка була 200 років до того. Значить, треба брати книжку, написану 200 років до того, але її ніхто не знає. Тобто проблеми вибору насправді дуже складна.

Мені хотілось більше британців, довелось дуже сильно обмежувати цю літературу, а там насправді колосальна спадщина. Мені хотілось більше Сходу, але східну літературу я знаю не так добре. Тому я включила ті книжки, які я сама прочитала, чи абсолютно знакові книжки — наприклад, рубаї Омара Хайяма, який на батьківщині не такий відомий як у нас.  Це для мене був сюрприз.

І Африка… я для себе відкрила Африку! Коли я почала збирати цей континент, виявилось, що там надзвичайно цікаві книги — коли починала, прицільно знала книжок 7, зараз я прочитала близько 50, щоб обрати ті 12, які увійшли до книги. Це насправді колосальна, потужна література. Я захопилась!

До «365» не ввійшло тисячі книжок.

Чи були книжки, окрім африканських, які ви читали в процесі написання своєї?

Так, 15 штук. Більше того, я думала, що я ніколи не покаюся (сміється), що є навіть така книжка, яку я не дочитала повністю. Але я покаялася в цьому прямо в тексті (пошукайте!) — ця книжка не перекладена, я її читала сербською, і це нереально складний текст. Але всі говорять про те, що ця книга для своєї доби, для своєї літератури визначна. Коли я почала читати, я зрозуміла, що так, це надзвичайно потужна проза. У своє виправдання скажу, що це семитомник, і я прочитала чотири з половиною.

Я знаю, що це питання дуже не люблять автори. Але все одно — плануєте другий том “365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини”?

Ні. Але мене страшенно надихнула ідея створити серію книжок, і очевидно, що це буде серія Сашка Михеда. Як я уже і сказала, щоб бути культурною людиною, чи здаватися культурною людиною, треба мати розуміння не тільки про книжки. Потрібно знати про музику, візуальне мистецтво… Тому я з нетерпінням чекаю на «365 кіно на кожен день», «365 музичних альбомів», «365 театральних вистав»…

Які найбільші виклики поставила вам ця книга?

Найскладніше писати про книжки, які уже добре відомі. Переказувати сюжет «Шерлока Холмса» чи «В пошуках втраченого часу», чи «Війни і миру», і все це в одному реченні — це однозначно було викликом. Причому я розраховую, що мій читач ці сюжети знає, і не треба багато деталей, треба просто натякнути.

Інколи я махлювала, там є певне шахрайство. Наприклад, дуже відома повість «Поворот гвинта» — у мене дано чотири потрактування, бо я не змогла зупинитися на одному. Те саме з «Гамлетом» — я дала чотири потрактування. Книжки, які я знаю дуже добре, було описати дуже непросто. Я обожнюю читати Шарлотту Бронте, і я знаю, як її зараз читаю — «Джейн Ейр» зараз є для мене романом про маніпуляторку, і я так і написала. Але розумію, що людина в 15 років читає це як книжку про велику любов, вона на мене  може образитись за таке прочитання.

Пускати в своє потрактування чужу людину, яка буде це читати разом і одночасно зі мною — для мене було психологічним викликом. В цій книзі є я, є Крістіна Золотарьова з її дуже тонким прочитанням ста книжок у колажах. Є двоє нас, які читають, але окрім нас є ще 365, яких треба впустити у цю книжку. І психологічно це дуже людно, це як жити на космічній станції після смерті Землі, де є ти, Крістіна та ще 365 мертвих авторів, до речі не всі мертві (сміється). Це, до речі, відповідь на питання: «А хто там у тебе з українських авторів?». Я відповідаю — живих жодних. Це було питання проблемне, але я його вирішила. Вирішила не брати нікого з живих.

Чому?

Тому що цей процес ще триває, все ще в русі, і мені здається, що ще зарано фіксувати «смерть» нашої новітньої літератури, вона ще розвивається. У цій книжці я звертаю увагу на класику перш за все.

Чи була ця книга спробою довести, що і наш, український, нон-фікшн існує? 

Є дуже відомий літературознавчий жарт: романтизм це як домовик: всі про нього чули, але ніхто його не бачив. Це жарт і про український нон-фікшн. Тому що це дуже широка категорія. Якщо ми говоримо про українську есеїстку, то вона є, якщо ми говоримо про українську колумністику, то вона безперечно існує, якщо ми говоримо про український науково-популярну літературу, то вона десь, мабуть, є. Якщо ми говоримо про академічне літературознавство, то воно, звісно, є. Але це вузька цільова аудиторія, реально складні для сприйняття непрофесійної аудиторії речі. Сама писала, сама знаю.

Я хотіла написати щось таке, що можна було б порівнювати з передмовою Марка Павлишина до «Воццек і воццекурія» Іздрика. Ага! У мене був страшенно амбітний план. І щоб при тому Іздриків – 365! (сміється) Створити інтелектуальну, але хуліганську трішки книгу.

Розкажіть, будь ласка, про співпрацю у команді.

Я вперше працювала в команді. На всіх інтерв’ю, виступах, заходах я говорю, що книжка — це не індивідуальний продукт. Книжка є проектом, результатом роботи команди, тобто коли ми говоримо про книжку, ми говоримо про роботу купи людей. Тепер я відчула, як це відбувається. У мене був прекрасний літературний редактор — Антоніна Ящук, — стільки підтримки я в житті не чула, і це було дуже вчасно. Також відповідальний редактор, куратор — Сашко Михед — це куратор від бога: він зібрав купу різних людей і весь час робив так, щоб ми не пересварились і насолоджувалися процесом (успішно робив, до речі). Я ще не зустрічалась особисто з Миколою Ковальчуком, який відповідав за верстку, і якому ми залишили на останок найважчу роботу.

Так само ми не були знайомі особисто з Крістіною Золотарьовою. Ми навіть на фейсбуці зафрендились уже після оголошення книжки, коли її затегали у пості. Напряму ми не комунікували, спочатку я надіслала пробних 10 статей, я не знала, що вони підуть художнику, думала, що вони передбачаються тільки для редактора. А мені надіслали 10 колажів на ці 10 статей, і я закохалась у них. Це було потужно, було неймовірно. Це і досі мої улюблені 10 колажів.  Бачення Крістіни розгадуєш як ребус. Це страшенно цікаво.

Я зрозуміла, що Крістіні було найважче робити колаж до того тексту, який і мені було найважче писати. Це «Кобзар» Шевченка. Це неймовірно. 3 000 знаків на «Кобзар» — це сильно мало. Зробити щось нове, колаж, який би не повторював іконографіку Шевченка, це було дуже складно так само.

_________________________________________________________

• Замовити книгу Ганни Улюри “365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини”