24 листопада о 19.00 у D12 Art Hall відбудеться презентація книги спогадів Маргарити Мурашко, дружини відомого українського художника. CHERNOZEM поспілкувався із упорядницею та авторкою коментарів до видання, дослідницею життя в творчості Олександра Мурашка, аспіранткою історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка Дарією Добріян, яка розповіла, чому вона вирішила розпочати роботу над цією книгою, яка мета цього видання, який вплив мав художник на український світ мистецтва та за що його могли вбити у 1919 році.

Як у вас виникла ідея розпочати роботу над цією книгою?

Три роки тому рукопис спогадів Маргарити Мурашко потрапив до моїх рук. Сталося це, коли я прийшла в гості до родини Мазюків-Прахових. У той час я навчалася в університеті й досліджувала постать іншого київського художника, Вільгельма Котарбінського, який, як і Мурашко, був «своїм» у родині Прахових. Але випадково мова зайшла про Мурашка і Таїсія Яківна та Володимир Львович наважилися показати мені автограф дружини О. Мурашка. Прочитавши заголовки «Воспоминания М. А. Мурашко. Катюше» і далі «Воспоминания. Смерть Саши» мені стало страшно і цікаво водночас.

Про Мурашка я знала зовсім мало, але про його загадкове вбивство звісно чула. З кожним днем я думала про цей матеріал все частіше і частіше, і врешті попросила його для себе, аби ознайомитися. Прочитавши текст Маргарити Мурашко я просто захворіла ним. Щирість та відкритість спогадів здалися мені такими, що можуть зацікавити широкий загал. До того ж, хотілося оприлюднити матеріал, аби хоч у такий спосіб виправити ганебну несправедливість, пов’язану із вбивством художника. Оскільки в той час я була недосвідченою, з’явилася ідея статті, яка дуже швидко переросла в ідею книги, не стільки через мої амбіції, а в першу чергу через інтимність джерела, наявність унікального ілюстративного матеріалу. Я не могла цим не скористатися.

Для кого ця книга є найбільш необхідною та цікавою?

В першу чергу книга буде цікава поціновувачам мистецтва та спеціалістам (історикам мистецтва, культурологам, мистецтвознавцям, колекціонерам). Однак, навіть ті люди, які ніколи не чули про художника також зможуть нею насолодитися. На сьогоднішній день це єдине джерело, в якому О. Мурашко постає перед читачем не тільки як художник чи педагог, а й як чоловік, батько і взагалі жива людина з усіма достоїнствами та недоліками. Саме спогади найближчої у світі людини дозволяють поглянути на геніального портретиста як на звичайну людину, дізнатися, яким він був у побуті та спілкуванні. Це робить його ближчим до нас. Безперечно, книга зацікавить і тих, хто полюбляє мемуари як жанр. До того ж це «київський текст», який приверне увагу людей, які просто люблять Київ і цікавляться його минулим.

Як довго ви працювали над цією книгою?

Вся робота у мене відібрала трохи більше двох років. Найважче було встановити відомості про деякі постаті, що згадуються в тексті (особливо віднайти тих людей, імена яких подавалися авторкою скорочено або в пестливій формі). Декількох особистостей знайти так і не вдалося, але я не збираюся припиняти пошуки навіть після виходу книги. Розібратися у версіях вбивства О. Мурашка, які вже обросли легендами і міфами – заняття не з простих, сепарування правди від вигадки – це доволі тривалий процес. Час від часу я наштовхувалася на перепони з боку державних установ. Наприклад, архів Міністерства внутрішніх справ так і надав мені свої матеріали, хоч я точно знаю, що потрібні мені справи у них є. Дослідники старшого покоління з ними працювали. Сотні офіційних листів не допомогли, це, до речі, щодо питання відкритості архівів.

На чому зроблений акцент у спогадах (більше на побуті та буденному житті чи все ж таки на творчості)?

Професійна діяльність О. Мурашка у спогадах практично не згадується, оскільки Маргарита Августівна робить акцент на їхніх з чоловіком стосунках та переживаннях. Вона є авторкою ще кількох джерел, які висвітлюють виключно професійний вектор діяльності її чоловіка, тож змішувати інформацію не мала бажання. Мені ж не хотілося публікувати списки робіт, виставок, виписані нею рецензії критиків, аби не псувати інтимності основного джерела. В книзі фігурують буденні речі, які в істориків, на тлі важливих подій, часто залишаються поза дослідницькою увагою. Дуже важливий акцент робиться авторкою на питанні часу, за яким жили кияни влітку 1919 року. У ході революційних подій Центральна Рада, уряд Скоропадського та Директорія проводили реформи, таким чином різниця з дореволюційним часом складала три години (11 за радянським часом, тобто за московським і 8 за київським). Спочатку мені здалося це помилкою, однак розібравшись у всьому, я зрозуміла, що існувати у той час було непросто, навіть домовитись про зустріч у потрібний час.

Одне з питань, яке підіймається у книзі – це обставини загибелі художника. Олександр Мурашко був убитий у 1919 році. Якщо детальніше вивчати це питання, то постають різні версії. Тодішня преса писала, що чоловік був пограбований і забитий бандитами, є інформація, що у ті роки пострілом у потилиці, який отримав митець, вбивали ворогів народу. До якої версії ви схиляєтеся? Можливо маєте інше припущення?

Питання стосовно вбивства Олександра Мурашка досі не вирішене. Маргарита Мурашко не наполягає, що це було політичне вбивство, однак зауважує: «Во всяком случае, это не были просто грабители: они оставили на нем ценную булавку, ботинки и т. д.». А от Георгій Лукомський та Микола Прахов глибоко переконані, що О. Мурашка застрелили саме з політичних міркувань. М. Прахов звинувачує у причетності до загибелі О. Мурашка як українських націоналістів, так і радянського матроса Андрія Полупанова.

Натомість Г. Лукомський пише: «В чека был изрядный сумбур. Произошло много «ошибок» от спешки и неуверенности во власти и вот то, что постигло бедного А. А. Мурашко — несомненно, одна из таких ошибок, в связи с перепутанными списками, или случайно не зачеркнутой рукой Лациса (или Петерса) написанной, может быть, по другому делу фамилией на обрывке бумаги. Впрочем, Александр Александрович, повторяю, несомненно был в украинских партиях — члены их подвергались гонению. В это время антибольшевистские войска шли уже от Житомира на Киев».

У радянській історіографії усталилася версія, що митець загинув від рук бандитів, які мали на меті пограбування. Сьогодні це трактування не витримує жодної критики. І хоч убивство, найімовірніше, вже не буде розкрито остаточно, ми сподіваємося, що новознайдені джерела зможуть пролити на нього дещицю світла.

Якщо вірити інформації, яку можна знайти, то все-таки велике визнання чоловік мав у Європі, отримував запрошення з європейських столиць, його роботи відзначалися за межами батьківщини, у Берліні у нього відбулася персональна виставка з 25-ти робіт. Чи це є дійсно так?

Те що нам не потрібні герої, те, що ми їх не вміємо цінувати та любити – не новина. Так, О. Мурашко був у Європі популярнішим, аніж в Російській імперії, однак цього не можна сказати про Київ, тут його любили і поважали, однак першопрестольний взагалі був позбавлений суто мистецького середовища, було меценатство, але мало солідних колекціонерів, музеїв, галерей, мистецьких заходів, провінційність та сірість відчувались у спогадах сучасників. Власне, з того часу нічого не змінилося. І занедбана садиба художника, і не тільки його, є тому яскравим підтвердженням.

«Завдяки Мурашку українське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня, а його твори долучені до контексту світового художнього процесу». Наскільки ви погоджуєтеся із цими словами Євгена Кузьміна?

Так, звісно. Живописець органічно поєднував у своїй душі європейські та українські цінності. Геніальний критик Євген Кузьмін, автор наведеної вами цитати, рідко помилявся, з ним важко не погодитися: «Папуас в циліндрі, все одно, папуас», але це точно не про мистецтво О. Мурашка. Найочевидніше, Є. Кузьмін застосовував цей вираз до художників, які оточували портретиста в Києві, треба визнати, таких було немало.

Чим Олександр Мурашко є знаковим для українського мистецтва?

Він і є творцем того, що називається національне мистецтво, Мурашко уособлює українське мистецтво. І хоча художник переважно працював у жанрі портрету, в його спадщині найкращими є жанрові полотна «Карусель», «Тихе горе», «Неділя», «Селянська родина», «Продавщиці квітів». Саме перелічені роботи надавали його творчості національного забарвлення. Німецькі критики писали про разючу відмінність творчості О. Мурашка та М. Нестерова, і підкреслювали на тому, яке в Російській імперії різнопланове мистецтво. Проблема полягала у тому, що критики не усвідомлювали що українське мистецтво окремішнє, оскільки у той час Україна не мала власної державності.

Книга, над якою ви працювали являє собою спогади дружини талановитого митця. Часто другі половинки талановитих людей у певній мірі впливають на них та їхню діяльність, змушені миритися із депресіями, змінами настрою, які особливо притаманні представникам творчих професій. Щодо цієї родини, то чи було таке у них і наскільки важко було дружині художника?

В Олександра був запальний характер,однак Маргарита виявилася мудрою жінкою. Як вона сама писала у спогадах:  «Я скоро привыкла к пылкому горячему самолюбивому нраву Саши и знала уже, что могло его раздражать, и избегала этого». Маргарита для Олександра була джерелом натхнення, тому він здебільшого її оберігав. В одному з листів він пише, що вона його найкращий друг і помічник. Свої проблеми вони завжди переживали разом. В неопублікованих спогадах Тини Омельченко, учениці О. Мурашка, йдеться про те, що художник був хорошим сім’янином і ніколи не ображав свою Місю (так він називав дружину).

Яка, окрім пізнавальної, мета видання?

Я маю надію, що книга приверне увагу не лише до постаті О. Мурашка. Питання номер один для мене – врятувати садибу художника, що на Малій Житомирській, 14, яка перебуває в комунальній власності, проте з кожним днем руйнується. Нині вже понад рік на неї виділені гроші (600 тис. грн.), але жодні роботи, окрім паперових, не проводяться. Тож чи вдасться зберегти будинок і, тим паче, створити у ньому музей, мені невідомо.

Чому ви обрали саме ArtHuss для видання книги?

Я не перший рік знайома з Костянтином Кожемякою і мені імпонує його активна громадянська позиція, ініціативність, бажання допомагати молодим і все це помножене на почуття гумору.

Принагідно хочу подякувати усім членам моєї команди (Тамарі Васильєвій, Ірині Смехновій, Віталію Ткачуку та Людмилі Воронковій). Завдяки допомозі цих людей мрія перетворилася на реальність. Особливо багато часу цьому проекту приділили редактор Тамара Васильєва та дизайнер Ірина Смехнова, саме вони можуть в однаковій мірі зі мною вважатися творцями цієї книги.

Книгу вже можна придбати на сайті видавництва ArtHuss за цим посиланням.