Добровольный уход Татьяны Терен с поста директора недавно формально созданного Института книги – еще один маркер коррозии государственной системы.

Чиновники старой закалки десятилетиями получают символическую зарплату в столичных учреждениях высшего уровня и не пухнут с голоду (вероятно, обладая сверхзнанием расщепления пустоты). Новоявленные госслужащие приходят иногда буквально на целину и голыми руками (но уже только за символическую зарплату и без сверхзнания) сооружают себе костер, на котором сгорают энтузиазм и вера в реформы. Цена “дров”, в данном случае – 4400 гривен в месяц для руководителя всеукраинской институции интеллектуального профиля. Для сотрудников, соответственно, предполагается еще меньше – вплоть до 1700 грн/мес. Но речь, как всегда, не только о материальном вознаграждении.

Текст обширного объяснения причин этого демонстративного шага Татьяны Терен приводится ниже (она опубликовала его на своей странице в фейсбуке). А после него предлагаются комментарии издателя и мецената Константина Кожемяки по поводу самого Института книги и его миссии, стратегии, тактики и политики, которые он дал летом прошлого года – сразу после презентации первого директора. Тем самым можно сравнить позиции и итоги этой непродолжительной каденции, озвученные, по существу, потенциальными партнерами в благородном деле популяризации украинской книги.

“Цей пост буде для багатьох несподіваним, хоча чимало моїх колег уже знають про моє рішення. Учора я написала заяву на звільнення з посади директора Українського інституту книги. Це рішення не спонтанне і для нього є низка причин. І щоби не збільшувати кількість домислів, я його аргументую.

Ті, хто стежили за конкурсом на посаду директора Інституту, пригадують, як я говорила, що вирішила зробити цей крок майже в останній момент – на знак протесту, коли дізналася, що серед потенційних майбутніх кандидатів немає тих, хто вже багато років реалізує в Україні успішні книжкові й культурні проекти. Я неодноразово говорила, що дуже хотіла, аби умови в Інституті змінилися й ці люди з часом змогли прийти у нього працювати. Не на волонтерських засадах і не з обмеженнями на кожному кроці. Це була одна з моїх найсильніших мотивацій. Разом з тим напрямки й проекти, які я вірила, що вдасться реалізувати, які я прописувала у своїх безкінечних програмах і стратегічних планах, уже в перші ж місяці мені довелося відкласти на далеку перспективу. Першого ж дня на посаді мені вручили гору документів для заповнення бюджетного запиту, який, як ви знаєте, з 2017-го подається на три роки наперед. Це було моє перше знайомство з системою і абсурдом цієї системи. Установа, яка існувала тільки на папері, в якій не було ще бухгалтера і фінансиста, мала за кілька днів сформувати і передбачити свою діяльність на три роки наперед. Пригадую, як в один із дуже пізніх вечорів ми з Анастасією Левковою, яка ще навіть не підозрювала, що працюватиме в Інституті, намагалися стратегічно спланувати і прорахувати всі можливі проекти: перекладацький конгрес і премію для перекладачів з української, освітні семінари для бібліотекарів, видання літературного журналу, участь у Болонському та Лондонському ярмарках, дослідження ринку, заснування державних премій для молодих письменників та ілюстраторів, програму малих ґрантів для учасників ринку… Я вся потонула в ті тижні в цифрах і документах, щоби врешті жоден із цих задумів і проектів ми не змогли внести в бюджетний запит, бо на жоден із цих проектів, які мають бути основою діяльності Інституту книги, не можна закласти кошти.

К.К.: “Звучало предложение запустить программу грантов для переводчиков, чтобы наш контент пошел по миру на распространенных в нем языках. В этом случае я, как проектный менеджер, считаю, что надо начинать, прежде всего, с себя и рядом стоящих. Ибо внешнее – это производное. В данном случае – от контента. А где наш украинский контент, достойный перевода на языки народов мира?”

У ці останні місяці мене часто запитували: «Скільки у тебе ще лишилося енергії?» Це запитання я заборонила самій собі ще в серпні, пообіцявши поставити тільки через півроку після мого призначення. Розчарування, про яке теж усі постійно запитують, прийшло саме в серпні, коли оприявилося, чим Інститут книги є насправді. Ми всі радо вітали появу в Україні Інституту, але влітку 2017 року, окрім ухваленого закону і Статуту, в Інституту була лише печатка. Тож дуже швидко я побачила, що чекає на Інститут у найближчі півроку: безкінечні реєстраційні процедури й підготовка всієї внутрішньої кадрової, юридичної і бухгалтерської документації, вибивання і ремонт приміщення, пошук працівників на мінімальні оклади й ще мінімальніші умови праці, вироблення нових положень державних програм, тендерні процедури в наперед неможливі короткі терміни, закупівля техніки і меблів, вибивання нових зарплат і десь у проміжках – зробити бодай щось важливе.

Це було схоже на пастку – від того, що ви не знали, що на вас може чекати, і від того, про що вам свідомо не говорили. В один момент вашою відповідальністю стало все – пізно проведений конкурс, невикористані кошти, оклади 1700-4400 гривень, закладений у бюджет без жодної концепції проект «Цифрова бібліотека» і приміщення, яке з’явилося в Інституту аж у жовтні – без меблів, техніки і ремонту. Коли я розповідала про це колегам-журналістам, показуючи їм «штатку», свій контракт і Статут Інституту, вони радили піти відразу і не руйнувати свою репутацію. Але саме тоді вийшов текст лекції Ярослава Грицака про нинішнє покоління 30-літніх. Я прочитала, роздрукувала, почепила над столом і заборонила собі на півроку ставити питання: «Для чого?»

І ось ці півроку – це ніби застрибування на шаленій швидкості в останній вагон. Тридцять співбесід на посаду головного бухгалтера і майже стільки ж відмов – через зарплату, умови роботи й найчастіше – «нестабільність установи». Після змін у Статуті, всіх отриманих довідок і пройдених реєстрацій нам вдалося відкрити рахунок – наприкінці жовтня. І тоді знову застрибування в останній вагон – і оголошення тендерів на закупівю техніки і створення сайтів Інституту і майбутнього сайту «Цифрової бібліотеки». Без права на помилку, бо за два місяці ви не зможете провести два тендери. Наприкінці листопада ми нарешті отримали всі документи на наше приміщення на Лаврській – і розпочався грудень, який можна взагалі викреслити з життя, оскільки це щоденні договори, ремонт допізна і на вихідних і намагання хоч щось встигнути, щоб наступного року установа змогла повноцінно запрацювати.

Я дуже добре знаю, наскільки цей етап нецікавий. Безліч разів, відповідаючи на запитання різних політиків, чим ви зараз займаєтеся і на якому ви етапі, я чула: «Не говоріть про це, говоріть про ваші досягнення». І я дійсно мало про це говорила, бо в якийсь момент уже не було часу про це розповідати. Нині ж я хочу вказати на цю велику системну помилку, бо розумію, що вона буде повторюватися з іншими новими державними установами в Україні. Так ось – більшість тих процедур, тих викликів і тих завдань, через які пройшли перші члени команди Інституту, мали бути вирішені до нас. Якщо Міністерство створює нову державну установу, воно має розуміти, як мінімум, де ця установа буде розміщуватися і в яких умовах працюватимуть її перші працівники. Так, одна людина, три, п’ять можуть працювати в кав’ярнях, але коли їх уже п’ятнадцять, їм потрібні мінімальні умови для роботи. Якщо ця установа вам стратегічно важлива. Хоча Інститут був створений без жодної стратегії, але мова не про стратегію, а про найпростіші потреби будь-якої установи – приміщення і оплату праці. Якщо ж усі ці початкові процеси вирішено покласти на керівника цієї установи, це мало бути прописано в умовах конкурсу, бо цей керівник має враховувати всю підготовчу роботу в своїй програмі й закладати на розбудову установи мінімум рік.

Але найблільший абсурд системи полягає в тому, що, аби щось зробити, ви постійно маєте обходити або порушувати її правила. На одній зі співбесід досвідчена бухгалтерка, якій я розповіла про вибір, який стояв переді мною, відповіла: «З бюджетними коштами часто ви маєте бути немов хірургом: або ви терміново оперуєте, а потім заповнюєте всі необхідні папери, або ви довго заповнюєте всі папери і не встигаєте допомогти пацієнту». Минулого року в бюджеті Інституту не були передбачені кошти ані на ремонт, ані на закупівлю техніки й усіх необхідних товарів. На окремі коди ми встигли зробити перекидку, але кошти на капітальні видатки були виділені лише на проект «Цифрова бібліотека». І ось перед вами як директором стоїть вибір – піти на порушення і закупити техніку для Інституту за кошти, передбачені на «Цифрову бібліотеку» (бо ці кошти все одно не вдалося б повністю реалізувати через брак часу), або ж не закуповувати, розуміючи, що наступного року на це ви теж не отримаєте ні копійки. Оскільки в Інституту досі немає Наглядової ради, яка може погоджувати фінансові рішення директора, ми написали лист у Міністерство культури з проханням погодити ці витрати. Й отримали відповідь: це рішення приймає директор установи. І я його прийняла. В Інституті на сьогодні є перші комп’ютери і ноутбуки. Цілком можливо, що під час перевірки буде виявлене нецільове використання коштів, на яке пішов директор. Я пишу про це публічно, щоб показати весь абсурд цієї системи й ті ризики, на які щодня йдуть люди, які працюють у державній сфері. Ризики, в яких вас ніхто не підтримає і про які ви апріорі нібито не можете говорити.

І врешті про головне – бюджет Інституту книги на 2018 рік. Чимало видавців за його ухваленням стежили уважніше, ніж працівники Інституту книги. За кодом 2282 у ньому ви побачите 125,7 мільйонів гривень на випуск книжкової продукції за програмою «Українська книга». Якщо ще кілька місяців тому я вважала, що ця програма в переформатованому вигляді може бути корисною і важливою для ринку, оскільки дійсно є напрямки, які потребують державної підтримки, то зараз я бачу, наскільки вона є небезпечною і навіть безглуздою для Інституту книги на етапі його становлення. Ми неодноразово розповідали, з яких проектів і програм розпочинали свою діяльність Інститути книги в інших країнах, натомість в Україні Інститут книги відразу ж почали сприймати як розподільник коштів для видавництв, які, будуючи свій бізнес, розраховують насамперед на кошти з державного бюджету. Але я повернуся до цифри 125,7 мільйонів. Звичайно, як керівник установи я думаю про те, що Інститут книги щойно створений, у нього ще не сформований штат, і давати на нього навантаження і відповідальність за 125,7 мільонів гривень – це безглуздо і безвідповідально. Разом з тим я вважаю, що так само це безглуздо, коли ми говоримо про книжковий ринок, який держава має підтримувати, не втручаючись при цьому в ринкові механізми. В оновленому порядку реалізації програми «Українська книга», який ми надіслали в Міністерство культури на погодження і затвердження, держава має частково, а не на 100 відсотків фінансувати видання (частина накладу потрапляє в бібліотеки, частина, профінансована коштом видавця, – на ринок). У цьому ж порядку ми запропонували сталий наклад 1000 примірників для кожного видання. Відповідно, це значно менший бюджет, необхідний щороку для реалізації цієї програми, і нескладно порахувати, скільки назв книжок на 125,7 мільйонів гривень державних коштів можна видати. Чи є потреба ринку в такій кількості підтриманих державою книжок? Чи є у видавців цього року така кількість суспільно-значущих видавничих проектів, які мають бути підтримані за кошти платників податків? Ми теж неодноразово вже говорили, що у Польщі на подібну програму, яку реалізує Міністерство культури, виділяється щороку близько 30 мільйонів гривень. І врешті ви запитаєте – звідки ж 125,7 мільйонів? У бюджетному запиті ми подавали за зразком минулого року 50 мільйонів, решта – результат наполегливих зусиль видавців, частина щоденної роботи яких – вибивати кошти на державні програми і визначати замість Інституту його потреби і бюджет, який він має розподілити. Без наперед продуманої стратегії – знову застрибуючи в останній вагон.

К.К.: “Чтобы получать удовольствие от Подервянского, его надо читать в оригинале (смеется) . Давайте будет реалистами – у нас катастрофически мало достойного контента, чтобы так массово заморачиваться с переводом. Надо начинать с авторов, стимулировать производство качественной литературы в гораздо большем объеме и в разных жанрах, в том числе нон-фикшн, арт-бук и т.п. И за счет этого – и прочих других необходимых действий – поднимать внутреннее потребление. Именно это сейчас требует программного подхода.”

Під час однієї із зустрічей із приводу майбутньої стратегії Інституту один експерт вказав на мою проблему – моє вегетаріанське мислення, моє небажання йти на компроміс, без якого неможлива політика. Зараз я думаю, що це все ж наслідок журналістики, в якій, коли ти збрешеш і почнеш грати за чиїмись правилами у 125,7 мільйонів гривень, ти втратиш право говорити зі своєю аудиторією. Я не можу сказати, що побачений мною зсередини і настільки зблизька український видавничий ринок мене вразив, бо те, наскільки він поділений і наскільки різні цінності в його учасників, мені, звичайно, було очевидно раніше. Нині мені хочеться закликати тих учасників ринку, для яких важливий не лише прибуток, а й чесні й прозорі зміни на ринку, виходити за межі власного бізнесу, об’єднуватися і брати активнішу участь у тому, що ми називаємо книжковою політикою. І першим іспитом на перевірку цього ринку стане новий конкурс на посаду директора Інституту книги, який має бути оголошений у найкоротші терміни і за яким цього разу всі мають активно стежити й активно подавати кандидатів в експертну комісію. Я дуже сподіваюся, що цього разу ми побачимо в переліку кандидатів культурних менеджерів, завдяки яким змінюється і розвивається книжковий ринок в Україні.

К.К.: “Тогда возвращаемся к контенту, вернее – к его создателям. У нас  очень большая проблема кадров! Переводчиков в необходимом количестве нет, литредакторов нет! Мне знакомый говорит по поводу перевода на украинский книги Нобелевского лауреата Светланы Алексеевич: “Вони зганьбили твір! Перекладено такою кострубатою мовою, що я навіть думав – за допомогою гугла. Але ж ні! Взяв пару речень, вбив у гугл – він набагато краще переклав!” Т.е., налицо кадровый голод, ограничивающий перспективу развития. Поэтому гранты надо сначала выделять на резиденции для наших авторов, чтобы  создавать контент. А потом уже его диверсифицировать, в т.ч. путем перевода на иностранные языки.”

Мені шкода, що моя енергія і віра в зміни були використані на далекі від книжок процеси. Але мені було важливо їх завершити, щоб наступному директору не довелося через них проходити. За ці півроку Інститут книги став офіційно зареєстрованою установою. В цієї установи є своє приміщення – з меблями і технікою. В цієї установи є перші члени команди, і з січня в Інститут вже можна набирати повноцінний штат за новими окладами, які принаймні дозволять залучити фахових керівників відділів. У цієї установи є ефективні сторінки у соціальних мережах, розроблені проекти положень програм «Українська книга» («Книгофонд») та «Цифрова бібліотека», бази контактів, є проекти, які, я сподіваюся, продовжать мої колеги, а також архів матеріалів для майбутнього сайту Інституту, тендер на створення якого ми повторно оголосили в січні.

Програма «Українська книга» не могла б стартувати раніше березня, тож до того часу Міністерство культури має час, щоб провести новий конкурс на посаду директора і затвердити всі необхідні для реалізації програми документи. Бюджет програми у 2018 році має бути суттєво зменшений.

І я повертаюся до тексту Ярослава Грицака. Я абсолютно відкрито визнаю поразку, про яку говорить Грицак, визнаю, що не до кінця уявляла «поле битви», як радять у підручниках з адмінстратегії, що недостатньо критикувала і тиснула, бо врешті переконалася, що тиск не дає результату. Я готова до того, що мені закинуть брак відповідальності, але саме вона тримала мене ці півроку і саме вона змусила зупинитися і чесно запитати себе, скільки ще я протримаюся на цьому «режимі енергозберігання», який точно не буде ефективним ані для мене, ані для Інституту. Бо Інституту книги зараз необхідні глобальні зміни, які не відбудуться лише на рівні Інституту й на ентузіазмі його працівників. Я з болем перечитую слова професора Грицака про важливість довгої і наполегливої роботи, а не «від айфону до айфону». Можливо, не було іншої людини, яка би стільки разів перечитувала цей текст. Але зараз я можу сказати, що, коли ви не йдете в цю умовну політику задля якихось амбіцій і заробітку, вас тримає якраз тільки бажання змін. І довжина дистанції в такому випадку вимірюється не розчаруванням, а запасом вашої енергії, яка витрачається на абсурд і біг по колу. І врешті приходить момент, коли ви розумієте, що іноді здатися – це лишитися й далі грати за чужими правилами.”

CHERNOZEM: Что по поводу назначения Татьяны Терен (дело было летом 2017-го – прим.ред) и вообще Института книги думает издательское сообщество?

Константин Кожемяка: Я присутствовал на книжном форуме и широком обсуждении перспектив Института книги. Кроме издательства ArtHuss, которое я представлял, были еще А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, Дух і Літера, Основи, Наш Формат, Старий Лев, Смолоскип, Віват, Клуб сімейного дозвілля – всего около 50-ти. И новозначаченная директорка этого института Татьяна Терен, чтобы, как говорится, “визначити першочерговість”, задавала нам два вопроса: что вы видите в приоритетах работы Института и как вы видите подходы в формировании программы “Украинская книга”?

CHRNZM: Т.е. она готова (была) выступать модератором существующего книжного сообщества?

К.К.: Она готова (была) всех услышать, потом консолидировать, а потом превратить в некий госзаказ – у Института предполагался на эти цели бюджет. Честно говоря, я раньше пытался дистанцироваться от всего того, что связано с бюджетными деньгами – по понятным причинам.  Но в этот раз разговор шел о государственной стратегии развития книжного рынка, поэтому вник. Первый же вопрос, который возник после дискуссии в плоскости библиотечных фондов: а ходят ли люди в библиотеки, чтобы всем так хотеть “державним коштом” издать многотысячные тиражи?

CHRNZM: В 2016-м году в Киеве аудитория городских библиотек приросла на 5 000 тыс. чел., но потрачено на это было 5 000 000 бюджетных млн.грн.

К.К.: Есть о чем подумать… Далее: вопрос с промо-изданиями Украины – книги о Грушевском, например, Винниченко и т.п. – не так прост с финансовой точки зрения, потому что это не коммерческая литература. Понятно, что это институциональные вещи, лицо страны и все такое, и оценивать это надо по другим критериям.

CHRNZM: Так Институт книги на это, в том числе, и будет получать некоммерческие деньги?

К.К.: У меня сложилось такое впечатление, что формирование госполитики в сфере книгоиздательства – это не означает нагрузить несформированный состав институции без помещения, кабинетов, оргтехники  нормальных для столицы зарплат бюджетом, например, в 50 миллионов и ждать, что все получится само собой. Это все равно, что человека, который еще ходить не научился, заставлять прыгать с шестом или даже просто залезть на него…

CHRNZM: Даже если наверху шеста – 50 млн грн…

К.К.: Далее, в адрес Татьяны Терен звучали несколько подкупающих своей перспективой предложений: сделать акцент на внутренние проекты или сделать акцент на внешние. Было, правда, и третье мнение – сразу на все. Но тут надо включать рацио и оценивать предполагаемый бюджет и оценивать возможности для достижения результата. Возьмем, например, внешний аспект – участие Украины в зарубежных книжных форумах. Хорошо бы, конечно, кроме Франкфурта поехать еще и на Лейпциг, и не только в Германию. Но есть ли на это деньги?

CHRNZM: Вероятно, что основные деньги в зарубежных вояжах необходимы на логистику – перевозку стенда, всевозможные многочисленные делегации и пр.?

К.К.: Для участия представителей издательств там бюджета вообще нет. Два сотрудника ArtHuss едут во Франкфурт за счет издательства, билеты на ярмарку покупают как все посетители – пригласительные не предусмотрены, поселение, понятное дело, тоже на наш счет, ну и еще какие-то небольшие солидарные расходы по общему буклетику обычно несут все издательства, продукция которых представлена на национальном стенде.

Арт-директор издательства ArtHuss Александр Михед на Франкфуртской книжной ярмарке

CHRNZM: С зарубежными презентациями все понятно – колхоз дело добровольное. А что может сделать Институт и его директор для насыщения отрасли собственно контентом? А то мы все о процедуре, а пора бы уже и о материале.

К.К.: Звучало предложение запустить программу грантов для переводчиков, чтобы наш контент пошел по миру на распространенных в нем языках. В этом случае я, как проектный менеджер, считаю, что надо начинать, прежде всего, с себя и рядом стоящих. Ибо внешнее – это производное. В данном случае – от контента. А где наш украинский контент, достойный перевода на языки народов мира?

Константин Кожемяка и Игорь Абрамович на презентации арт-издания “25 років присутності” (Книжковий Арсенал-2017) – 80 эссе-портретов современных украинских художников

CHRNZM: У нас же есть Франко, Шевченко, Жадан, Забужко, Подервянский…

К.К. Чтобы получать удовольствие от Подервянского, его надо читать в оригинале (смеется) . Давайте будет реалистами – у нас катастрофически мало достойного контента, чтобы так массово заморачиваться с переводом. Надо начинать с авторов, стимулировать производство качественной литературы в гораздо большем объеме и в разных жанрах, в том числе нон-фикшн, арт-бук и т.п. И за счет этого – и прочих других необходимых действий – поднимать внутреннее потребление. Именно это сейчас требует программного подхода.

CHRNZM: Внутреннее потребление очень зависит от внутреннего рынка – его наличия, как минимум, условий работы на нем и регулирующих, в т.ч., факторов. Что у нас с этим? 

К.К.: В Германии, Франции, Польше внутренний рынок – это целостная продуманная история. И гражданин этих стран знает: читаешь – ты современный, читаешь – ты успешный, читаешь – ты в тренде, ты гражданин мира и т.д. и т.п. К сожалению, у нас это еще не есть массовым явлениям. Надо нам подтянуть своего споживача. А для этого нужна и соответствующая инфраструктура, т.е система продаж. Простой закон даст возможность безубыточно существовать книжным лавкам, а не проигрывать в битве за площади маржинальным арендаторам. Продавцы сигаретами и книгами не могут платить одинаковую цену! Во Франции очень большая – около 70 % – льгота на аренду.

CHRNZM: Зато во Франции нет книжного рынка Петровка!

К.К.: По Петровке – отдельный вопрос. Вот у нас формально запрещена контрабанда книг из РФ. У нас вроде комитет какой-то там есть, который должен просеивать через мелкое сито политкорректности – что можно, что нельзя, и сколько, если можно. Но если посмотреть на экономику книгопродаж росийского производства, то получается, что купить в России опт, погрузить его на каких-то вьючных логистов (фурами-то уже не возят), потратиться на хабар для пересечения кордона, прибавить наценку розницы  – все равно коммерчески выгоднее, чем печатать в Украине! Говорят, что в России 30% стоимости бумаги, которая идет на печать книги, возмещается государством. А у нас – преференции на уплату НДС. А за чей счет эти преференции?! Когда преференции на уплату НДС превращаются в квест по его возврату…

CHRNZM: Вряд ли эту проблему способна (была) решить Татьяна Терен. Хотя, несомненно, это одна из насущных проблем, определяющих перспективу возглавляемого ею Института, в том числе.

К.К.: Тогда возвращаемся к контенту, вернее – к его создателям. У нас  очень большая проблема кадров! Переводчиков в необходимом количестве нет, литредакторов нет! Мне знакомый говорит по поводу перевода на украинский книги Нобелевского лауреата Светланы Алексеевич: “Вони зганьбили твір! Перекладено такою кострубатою мовою, що я навіть думав – за допомогою гугла. Але ж ні! Взяв пару речень, вбив у гугл – він набагато краще переклав!” Т.е., налицо кадровый голод, ограничивающий перспективу развития. Поэтому гранты надо сначала выделять на резиденции для наших авторов, чтобы  создавать контент. А потом уже его диверсифицировать, в т.ч. путем перевода на иностранные языки.

CHRNZM: В качестве образцового контента не могу не вспомнить книгу Вилла Гомперца про 150 лет современного искусства. Это автор, наверное, так интересен, потому что много лет проработал в сфере, о которой пишет. Рискну допустить, что наши писатели должны быть очень сильно в теме, чтобы знать жизнь и писать о ней. Ведь читателю неинтересна орфография сама по себе.

К.К.: С Виллом Гомперцом и прочими издаваемыми мной зарубежными авторами книг об искусстве ситуация понятная. И складывалась она в течение последних лет 30-ти. Сначала у них был спрос (невнятный еще, только зарождающийся), потом возникло и предложение (вялое, не насыщенное и мало-эмоциональное), потом все в институциональном взаимодействии и окрепло. А у нас столько лет была пост-индустриальная клептократическая страна – и тут вдруг понадобился всемирно востребованный контент!

CHRNZM: Вот это “вдруг понадобился” предлагаю считать оптимистической нотой, на которой удобно закончить наше интервью. Спасибо за резкость, которая помогает навести фокус!

издатель Константин Кожемяка и галерист Павел Гудимов

*На этом, скорее, не противопоставлении, а взаимодополнении высказываний Татьяны Терен и Константина Кожемяки, сделанными ими с интервалом в полгода, история книгоиздательства в Украине, безусловно, не заканчивается. А вот как она будет развиваться – посмотрим вместе! Читаем наши новости, статьи, интервью и книги:

• Сары Торнтон 33 митці у трьох актах (АйВейвей, Джефф Кунс, Марина Абрамович и др.),
• Уилла Гомперца Що це взагалі таке? (150 лет современного искусства в одной пилюле),
• Грейсона Перри Не бійтесь галерей (как воспринимать искусство),
• Галины Скляренко Сучасне мистецтво України (аргументы искусствоведа),
• Александра Брея Нескучное собирательство (уникальный опыт уникального коллекционера),
• арт-издании  25 років присутності. Сучасні українські художники (более 80 эссе-портретов)