Замовити книгу "Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі". Вілл Гомперц

KYIV ART WEEK: молодые в ИПСИ

chernozem.info 11.05.2017

ИПСИ* 6.05.2017 — 15.05.2017 представляет проект “Future in the Past” учеников Школы современного искусства Виктории Бурлаки, в котором принимают участие Юля Кисиль, Алексей Бурдий, Наталя Сокоренко, Анна Легенька, Александра Доцок, Мария Прошковська, Карина Громова, Стан Квитко, Анна Пискунова, Анна Роенко, Александр Домре, Артур Млоян, Василь Равлюк, Альона Кирпа, Евгения Антонова, Анна Костюк, Ксения Оксинь, Олена Лукьянова, Дарья Лавинская, Юлия Стриковская, Юлия Полякова, Анна Битаєва

Кураторы: Виктория Бурлака, Алиса Гришанова, Андрей Сидоренко

Выставка проводится в рамках Kyiv Art Week.

“Майбутнє в минулому – цією не лише граматичною, але світоглядною конструкцією ставиться під питання нібито очевидна прямота “стріли часу”. Огинаючи сьогодення, чи то майбутнє проектується в минуле, чи то минуле – у майбутнє. Напевно тому, що в постмодерністський, постполітичний, постісторичний час утопічний ажіотаж довколо «світлого завтра» носить ретроспективний характер. Віра в моральне, а не споживацьке благо технічного прогресу і поступальний історичний розвиток себе дискредитувала. До мрії домішується така частка іронії, що серйозно про неї можна згадувати тільки з точки зору учорашнього дня. Колись у краще майбутнє ще вірилося – його картинки, як правило, малювали в утопічних тонах. Наразі, ми, навпаки, будуємо гірші прогнози. Більш того, з огляду на катастрофізм часу, усвідомлюємо, що майбутнє може просто не настати. Звідси – феномен напряму “steam pank”, де мрії про майбутнє в декораціях минулого виглядають такими чарівливо наївними. Проте, ми вже розуміємо, що справжня загроза людству криється не в штучному інтелекті «злих» машин, а в ньому ж самому – в людській обмеженості, жадібності, нетерпимості. А художники, які в усі часи намагаються пророкувати, шукають вихід саме з цієї безвиході людських стосунків, розташованої десь у Future in the Past. Ця зневіра, так би мовити, глобального характеру, але нас більше цікавлять її локальні нюанси.”

Олена Лукьянова, Еротичність: “Уява завжди з нами грає, бентежить наш розум еротичними та такими реалістичними образами. Хоча об’єкт, що їх спричинив, може бути абсолютно буденною річчю, яку ми бачили до того неодноразово.”

“Скепсис із приводу майбутнього виникає й на грунті різниці світовідчуття поколінь. Наші батьки були сповнені ідеологічної віри, що завтра обов’язкого буде краще, аніж сьогодні. Вони приносили себе в жертву заради прекрасної мрії про завтра, причому мало кого турбувало, що в тому завтра вже не буде їх. Покоління українців із “пострадянським” менталітетом, навпаки, налаштовані реалістично. Вони вірять тільки у те, що бачать: наростання хаосу та ентропії – особливо, в рідному соціумі, цинічному та корумпованому, незважаючи на позірне прагнення до європейських правових стандартів. Ми живемо в сонному режимі “не рефлексії”, навмисного “не усвідомлення” того, що з нами відбувається, як дискредитуються ідеали, і розвалюється проект справедливої влади і держави. Не аналізувати “політичних ігор”, жити власними інтересами – головний захисний механізм “маленької людини”, її ліки від хронічного песимізму. Найяскравіший приклад “недобачання” – реакція на війну. Для світу вона є, для нас, інсайдерів ситуації – її нібито й немає…

Олексій Бурдій, Викривлення міста: "Навколишній світ змінюється так швидко, що відстежити те, як прогресує технологічний вплив на свідомість можливо лише частково. Погляд сучасної людини міста, сконцентрований на конкретному зображенні «руху життя», можливо осягнути, якщо абстрагуватися у зону периферійного зору. За допомогою цифрового фотоапарату мені вдається впіймати певні моменти руху модернізованого міста в застиглому і незрозумілому, викривленому стані. Саме так, як бачимо його за миті буденності, коли біжимо наввипередки по павутинні Свого життя."
Олексій Бурдій, Викривлення міста: “Навколишній світ змінюється так швидко, що відстежити те, як прогресує технологічний вплив на свідомість можливо лише частково. Погляд сучасної людини міста, сконцентрований на конкретному зображенні «руху життя», можливо осягнути, якщо абстрагуватися у зону периферійного зору. За допомогою цифрового фотоапарату мені вдається впіймати певні моменти руху модернізованого міста в застиглому і незрозумілому, викривленому стані. Саме так, як бачимо його за миті буденності, коли біжимо наввипередки по павутинні Свого життя.”

Ми нібито не помічаємо, як довго вже ллється кров наших співвітчизників – на що натякає продовжуючий дюшанівську традицію “фонтан” Юлії Кисіль. Всі давно зрозуміли, що “латентна” війна не є способом вирішення конфлікту, але вона чомусь триває… В якості головного “сюрреалістичного об’єкту”, ключового “редімейду” часу в інсталляції художниці виступають гільзи від снарядів.

wp_20170506_19_04_54_pro
ЮЛІЯ КИСІЛЬ, Смерть калібру 30мм: “У інсталяції використовуються гільзи від снарядів ЗО мм гармати 2А42, які призначені для ураження наземних і повітряних цілей, а так само живих сил. Початкова швидкість снаряда – 970 м/с. Скорострільність 200-300 пострілів в хвилину. Якщо снаряд розірвався, в радіусі більше 7 м уламки завдають шкоду найчастіше несумісну з життям. Таку, як пошкодження внутрішніх органів, магістральних кровоносних судин, звязків, суглобів, можлива травматична ампутація кінцівок. Уламка 2-5 грам досить для виведення з ладу людини. Уламки так глибоко проникають в тіло, що навіть самий кваліфікований хірург, як правило, відмовляється від їх вилучення, щоб не надати ще більшої шкоди, тому їх часто залишають в тілі… Радіус зони суцільного осколкового ураження від одного снаряда становить не менше 7 м, можна з упевненістю сказати, що від однієї короткої черги з п’яти снарядів в радіусі 10 м від точки прицілювання нічого живого не залишиться.”

Мистецтво виволікає на денне світло все, що таїться в тіні, точно діагностує, наскільки ми насправді травмовані тим, що відбувається довкола. Травма і вина – каталізатори раптових творчих прозрінь. Доки тобі на голову мало не впаде цеглина, ти не побачиш дивних просторових метаморфоз. Як це, наприклад, сталося із Анною Костюк, яка після чийогось жорстокого жарту раптом помітила, як погляд вибудовує “дороги в небо”.

Анна Піскунова, Бомби: "Бомби - це символ війни, а в цілому - небезпеки нашої сучасності. Рожевий фон - це наше суспільство, яке не знімає рожеві окуляри. Цією занадто буквальною інсталяцією військових бомб на рожевому тлі кольору barbie booble-gum хотілося скоротити відстань між Донецьком/Луганському і Києвом. Показати яким безглуздим іноді неробство і інфантилізм київської богеми, особливо молодого покоління, виглядає в умовах війни: відмова і «відмазування» призовників, розважальні заходи, відкриття нових ресторанів і нічних клубів, замовчування і перемикання новин зі Сходу на романтичну комедію - війну це не скасовує. Ми танцюємо на пороховій бочці. Спимо, їмо, живемо, займаємося сексом, народжуємо дітей - на мінному полі. Ми звикли, війна вже частина нашого життя, вібрації і молекули війни вже в нас самих, всередині нас, і хто ми тепер? Хто ці вже трирічні діти війни?" 
Анна Піскунова, Бомби: “Бомби – це символ війни, а в цілому – небезпеки нашої сучасності. Рожевий фон – це наше суспільство, яке не знімає рожеві окуляри. Цією занадто буквальною інсталяцією військових бомб на рожевому тлі кольору barbie booble-gum хотілося скоротити відстань між Донецьком/Луганському і Києвом. Показати яким безглуздим іноді неробство і інфантилізм київської богеми, особливо молодого покоління, виглядає в умовах війни: відмова і «відмазування» призовників, розважальні заходи, відкриття нових ресторанів і нічних клубів, замовчування і перемикання новин зі Сходу на романтичну комедію – війну це не скасовує. Ми танцюємо на пороховій бочці. Спимо, їмо, живемо, займаємося сексом, народжуємо дітей – на мінному полі. Ми звикли, війна вже частина нашого життя, вібрації і молекули війни вже в нас самих, всередині нас, і хто ми тепер? Хто ці вже трирічні діти війни?”

 

“Шеренга об’єктів-мішеней у Наталі Сокоренко, від малої до великої – символ болю, який наскрізь прошиває і людину, і суспільство. Як і масштабної травми усіх, травми часу, такі чогось приховано-особистнісного…  Ми настільки загрузаємо в травмах сьогодення, що не здатні створювати проекції у майбутнє. “

wp_20170506_19_06_09_pro

“Двозначна квінтесенція “оптимізму” з’являється в неоновому написі Анни Роєнко: “Future fuck You”… Чи то ми самі вже не віримо у майбутнє, чию воно зовсім не вірить в нас. Але, як доводить практика – з цим цілком можна жити…”

__________________

* ИПСИ – Институт Проблем Современного Искусства, Інститут Проблем Сучасного Мистецтва, Modert Art Research Institute

Теми art

Матеріали на схожі теми

Коментарі