Lab24 – Її простір:

“Вам колись хотілось зрозуміти те потаємне, що ховає жінка? Те, що вона нікому не розповідала, не наважувалась cказати або просто не помічала в собі раніше…”

Шість художниць арт-групи Light, шість дівчат, дівчин, жінок дозволять побачити трохи більше.

“Цей виставковий простір – Її простір. Наповнений спогадами, мріями, біллю, насиллям, задоволенням, ніжністю, сексуальністю, розчаруванням, емоціями та сміливістю.”

Після довгих обмірковувань, спогадів, прочитаних книжок, статей в Інтернеті, безлічі діалогів були створені роботи, які й утворюють Її простір.

“Що жіночого є в мені? 
Що робить мене жінкою? 
Чи існує так звана жіноча енергія?”
Такі питання мисткині ставили самі собі.

Світ сповнений стреотипними патернами та сприйняттями. Дівчатам розповідають казки про принців та вічне кохання. В старшому віці нашаровуються стреотипи про відносини з чоловіками та зовнішній вигляд. Кожного дня ми бачимо нескінченну кількість картинок у фейсбуці, рекламу тощо. Усміхненні обличчя, щасливі пари, спорт, гарна зовнішність, правильне харчування, діти, собака, велика оселя і вічна радість, гарний настрій та ідеальне життя… Oбраз ідеальної жінки.

В цьому потоці важко знайти себе.
Не завжди хочеться посміхатися, не всі жінки хочуть народжувати дітей, або ставати принцесами з казок.
Іноді індивідуальність починає втрачатися.

В роботах є тільки справжнє і щире.
А що ж привнесене із зовні? Де та межа між мріями та реальністю?
Яка вона жінка? Що вона насправді відчуває та чого бажає?

Після виходу з Її простору ви зможете зрозуміти або відчути відповіді на ці питання трохи краще.

(Автор тексту – Ольга Антонова)

Концепції та роботи (всі тексти далі належать авторам робіт):

Ольга Чекотовська – Коли всі бажання справдяться, більшість твоїх мрій буде зруйновано. Інсталяція. Дріт.  2017

“Традиційно дівчинка зростає в певному світі, зітканому із звичаїв та стереотипів про справжню жінку. Це певні казки-міфи про принцесу в гарненькому платтячку, принца на білому коні, розкішний замок та вічне кохання. У підлітковому віці це все перетворюється на “бути справжньою жінкою”, вдало вийти заміж (принц отримує атрибути у вигляді дорогої машини та певних цифр на банківському рахунку), велику квартиру у гарному районі міста та обов’язки гарної дружини. Реальне життя трансформує казки в певні патерни поведінки жінки.

Протягом життя багато дорослих принцес шукають принца та вічного кохання. Але реальність досить сурова і прозаїчна. І потроху з корони, усіяної діамантами мрій, починають випадати камінці. Деякі бажання такі, як одруження та квартира, справджуються. Та хіба це те про, що ми мріяли, коли мама і бабуся вбирали нас у гарненьку сукню та відправляли на пошук своєї долі? Наші бажання, сконструйовані суспільною думкою, стають реальністю, переростають у звичайний побут, а мрії маленьких принцес знищує час та об’єктивний світ.

Звісно розчарування не є атрибутом гендеру, а стосується всіх людей, проте чи не визначають ці казки-міфи долю жінки? Чи не самі жінки поколіннями приречують себе та своїх дітей бігати за фантомною короною? Всі хочуть бути принцесами, але можливо варто бути собою? І хто навчить нас бути справжніми?”

Юлія Захарова – Гра. Взуття, гіпс, акрил. 2017

“Мої туфлі як маски для актора. Інші туфлі – інша роль. Сьогодні я – сексуальна жінка.”

Альона Шибунова – Альбом. 25х35. Тканина, пластик. 2017

“Мій альбом зроблений із чоловічих речей. Це вже не тканина, кожна річ просякнута пластиком, вони тверді, як листи. Кожна річ – це окрема історія.

Він про чоловіків, про любов, про спогади.

Про тепло і холод. Про біль, жертви, насильство … Про задоволення, ніжності, захоплення … Без них я б не впізнала себе справжню. Не розкрила б багато своїх граней. Не навчилася б розсипатися і збирати себе по шматочках. Не можу сказати, що я вже це все вмію … Але, я точно стала гнучкіша і пластичніша. Цей альбом про подяку.”

Юлія Захарова – Потаємне. Полотно, акрил, наждачний папір. 40х50. 2017

“Я багато думаю про конфлікт і взаємодію між різними ролями жінки в суспільстві та її первісною природою. Мені здається, що сучасне суспільство нав’язує жінкам ті ролі і ті якості, які початково їм не властиві, наприклад, такі, як необхідність бути успішною, цілеспрямованою, заробляти гроші, домагатися кар’єрного росту, виявляти твердість і вміння керувати іншими людьми. При цьому жінки часто починають втрачати свою первісну природу, яка полягає в м’якості, ніжності, турботі про оточуючих та накопиченні творчої енергії. Ця первісна природа витісняється стереотипами і стандартними життєвими цілями. Вона стає чимось таємним, тим, що заховане глибоко всередині кожної з нас.”

Арт-група Light – No name. Силікон, вішак. 2017

“Людське тіло представляє собою певну межу, яка розділяє внутрішнє і зовнішнє, публічне і приватне. В умовах постійного перебування людини в соціальних мережах її тіло стає частиною особистої репрезентації, воно може приваблювати, продавати, актуалізувати соціально-економічні проблеми, воно є полем вибору для власної ідентичності. Ця ідентичність нерідко викристалізовується через співставлення себе і певних культурних маркерів, наявних в соціумі, через критичні моменти в житті, через власні почуття і внутрішні трансформації.

Вся сукупність цього досвіду формує нас сьогоднішніх та перекидує місток в майбутнє.

Наше тіло – це діалог між чимось цілковито особистим і повністю публічним. Це наш слід у часі, наш пошук себе, наша сміливість та відвага заявити про своє буття і свій біль, спосіб втечі від себе і ширма наших фобій.

Зняти з себе шкіру, зробити особисте максимально доступним для кожного – це болісний процес, який з одного боку об’єднав учасниць групи Light, а з іншого створив дискомфорт, який породив новий досвід у пошуку власної ідентичності кожної.

Проект «No name» це демонстрація перетворення фізичного тіла в нематеріальну історію пошуку себе, як пластичної структури, яка в сучасному гібридному світі здатна пристосуватися до будь-яких змін, зберігаючи свій унікальний особистнісний досвід.”

Ольга Антонова – Про тіло. Пастель на папері. 110×75. 2017

“Мої праці про тіло, про жіноче тіло, вони пов’язані з тілесними переживаннями, тілесними відчуттями, вони створювалися пальцями та руками. Вони про бажання бути більш відкритою до почуттів, до емоцій. Вони про відчуття близькості.”

Євгенія Антонова  

Без назви. Кіропласт, цвяхи. 2017

Мої скриньки  – мої стосунки з чоловіками. Це можливість зазирнути в себе. Зустрітися з минулими ранами, які я довгий час не визнавала, ховала, соромилась. визнати свою біль це дозволити бути собі не ідеальною.

Катерина Кубицька-Солдатова – I am a girl, you told me that. (англ. Я дівчина, так ви мені сказали). Дерево, різьблення. 210х80. 2017

– Катя, що для тебе жіночність?

– Я не знаю.

– А ти спробуй відповісти на це питання. Подумай.

– В пологовому батькам сказали: «У вас дівчинка!» Ось що я про це думаю.

– А як відчуваєш себе?

– Я відчуваю себе собою, проте з дитинства всі повторюють, що я – дівчинка. Ти ж розумієш про що я?!

– Мабуть…

– Я не відношуся ні до яких меншин, проте навіть зараз відчуваю певний тиск від оточення. Ось наприклад, я не фарбуюсь, проте «ти ж дівчинка – нафарбуй вії». А хто сказав, що це маст для дівчини? Або ж, я не ношу підбори і мені не подобається більша частина жіночого одягу, проте «ти ж дівчинка – вдягни сукню». З дитинства я хотіла бути архітектором або телеоператором, проте – «іноземні мови – це ж для дівчини».

– Ну, ти ж можеш обирати, ми живемо у вільній країні.

– Добре про це казати, якщо ти живеш у великому місті, де все кудись поспішають і всім на тебе начхати. Проте, якщо ти ростеш в маленькому провінційному містечку, то обов’язково відчуватимеш тиск. Тим паче, коли твої дитинство та юність припадають на 90-сті.

– І все ж таки, Катю, так що для тебе жіночність?

– Нічого. Це просто відчувати себе собою і подобатись собі. З останнім у мене проблеми, проте я на шляху до їх вирішення.

Альона Шибунова – Дзеркало. 120х60. Дзеркало, пластик. 2017

“Дзеркало, для мене – це містичний об’єкт. В дитинстві я часто спілкувалася з дівчинкою із задзеркалля. Ми були чимось схожі, наші обличча, тіла дорослішали синхронно. Ми зустрічалися в кімнаті, а потім розбігалися по своїх справах. Я їй часто розповідала,про те що зі мною відбувалося, поки ми не бачилися. Півроку тому я знайшла велике, розбите дзеркало. Традиційно вважється ,що туди не варто дивитися, бо це спричинить неприємності. Але мені було цікаво, страху не було, мабуть, настав час побачити себе в недосконалому відображенні. Зараз, моє дзеркало чорне, воно відображає мою Тінь.”