Феномен “пізнього дебюту” в арті унікальний. Бракує часу для вагань. Твір пишеться ось тут і зараз. Недоліки автор змушує працювати на себе, вживлюючи їх у тло артефакту, що позбавляє їх токсичності. Йому «цікаво робити помилки»… взявшись за пензель лише п’ять років тому.

Перша виставка – а відбулася вона в київській галереї “Білий світ”, яку Олександр Янович заснував рік тому, є пробним каменем для автора. Якщо експозиція зрілого митця не обіцяє несподіванок, то у початківця, в “шпарах наздогнаного часу” виривається щось дуже болюче, несподіване…

Кожна картина – жмуток виборів. Перше-ліпше полотно – варіант долі. Автор гарячково шукає свою тему, але гарячковість пошуку вже є темою, а сміливість, з якою він шукає – необхідним допінгом існування. Відтак образ, схоплений на льоту, не замилено нашаруваннями трюїзмів.

Презумпція безпосередності дарує митцеві знахідки, які апелюють до поетики “шаленого декадансу”, до уроків Редона і Войткевича. (Невипадковим у цьому сенсі є польсько-шляхетське коріння нашого Олеся). Нехтування умовностями академічного малярства обіцяє підкреслену увагу до нутряних процесів, які вирують усередині персони.

Тільки нині яновичів “Фантом” може витлумачуватися вже не утіленням фемінного демонізму, як сто років тому, але реінкарнацією кінематографічного “Дзвінку”, яке лише користає жіночною плоттю. Раціонально ж пояснити цей твір непросто, неможливо… непотрібно?

Сам автор вважає ключовою для себе картину, значуще названу “До світла”. – Щось неозначене, загрозливе чи обнадійливе з”являється на осяяному сонцем порозі. Скоріш, обнадійливе, але важко вберегтися від проявів підсвідомого страху…

Так само тривожним і комічним водночас виглядає співставляння непропорційних компонентів лиця в картині “Про посмішку” – з фактурним експериментом у дусі “українського пластицизму” 90-х. Гримаса губ – як відповідь невпізнаванній долі, від якої ліпше відхреститися… таки зичливою усмішкою, не злим замовлянням. Загадковості образу сприяє не так його нон-фінітність (тобто принципова незакінченість), як композиційний мотив фрагментування. Демонічне долається і таким робом…

Щось коїться довкола. Відкрилися жахні портали – “Порт Ал”, так і зветься одне із полотен Олеся Я, що нагадує ескіз космічного хорору. Зануртували вихори, і не лишилося камені на камені з багатьох непорушних цитаделей. З людей скотилася машкара тонкої, мов яблучна скоринка, гречності. Людина людині частіше вовк, а не колода (яку вдрузки розбили сокирою). Драматичне розкришення людської персони відчуває наш автор…  і на собі!

“Его” Яновича ховається у пітьмі. Око сліпає тужливим привидом. Утім, це не проповідь его-їзму. Скоріш, “сповідь зраненого серця”…

Тема ця буде продовжена у “Сумі за Гонором”, “Кольоровому”, “Діді-прадіді”. Автор, як може, відтерміновує відтворення “карти лиця” кожного з героїв, що є відповідальним для митця і досвідченішого, аніж він. Але тут останній раптом виграє у силі моторошного вливу на глядача…

Нон-фінітні картини наче спонукують до роздумів більше, аніж картини формально довершені. Такі у Олеся є. Як-от “Пейзаж століть”, зі спогадом про пленер у Кам”янці-Подільському, учасники якого літали повітряною кулею. Тут ми бачимо “іншого Яновича”: радісного, відкритого сонцю, яке вгадується у вишині. Та не дивно, що для осягнення такого настрою Олександрові потрібно було сягнути у захмарні простори, ще й проплисти повз оті важкі, інертні хмари…