Потяг до Японії – це не про Транссибірську магістраль та КВЖД. Це про той несподіваний сплеск зацікавлення до часу закритої Країни Вранішнього Сонця. До тієї орієнтальної витонченості та пахучої яскравості, які з тих пір створюють стійке відлуння у арт-надбанні Старого та Нового Світів. Не залишаючись осторонь від майже двохсотрічних художніх трендів, CHERNOZEM розпитав про японську образотворчу традицію 19 ст. Юлію Зиновіїву, ученого секретаря НХМУ, куратора арт-проекту «Світ кабукі», який відкривав світ Японії в Україні. Результат бесіди публікується у той час, коли ГО «Культурна Асамлея» у співпраці з посольством Японії висаджує по Україні квітучі символи цієї країни – сакури. Тож насолоджуємося разом:

CHERNOZEM: – Що головне треба знати про японське мистецтво?

Юлія Зіновіїва: – Те, що японці нас навчили бачити прекрасне у звичайному.

CHRNZM: – А вже навчили?

Ю.З.: – Принаймні, вчать з кінця 19-го ст., коли Японія відкрилася світу і стала впливати на формування мистецьких моделей. Ця виставка – це роботи, якими милувалися японці у 1-й половині XIX ст. Найважливіше тут – це поєднання історій літературних та історій звичайних людей, які захоплювалися героями театральних постанов за мотивах цих літературних творів.

CHRNZM: – Це було тоді настільки ж популярно, як зараз Гаррі Потер та Володар перстня? Такий собі лубок для масс-маркету – веселі картинки.

Ю.З.: – Популярно навіть більше! Але це не лубок, а високопрофесійне мистецтво, яке формувало свої школи зі своїми традиціями. Наприклад, школа Утагава, яку тут представлено. Це витончено, яскраво, наповнено кольором – це мистецтво спрямовано на споживання широкими масами також.

CHRNZM: – Але лубок з часом переріс у Жостово, Палех тощо. Тобто самодіяльне, спрощене мистецтво з часом за рахунок якихось технік та технологій має властивість перетворюватися на продукт масс-маркету вже для більш поширених верств.

Ю.З.: – Укійо-е як напрямок друкованої гравюри, дійсно, починав формуватися як мистецтво для народу. Для міщан, які просто живуть звичайним життям. Наклад цих гравюр міг бути дуже великий. Тиражування відбувалося методом ксилографії. Використовувалося від 6-7 до 40 дошок – технологічно це було дуже складно. При тому над твором працювали три майстра – художник, різьбяр і друкар, вони навіть спільно обирали колір. Тобто вони повинні були спрогнозувати кінцевий результат. Автор малював на тонкому прозорому папері, його наклеювали на дошку, на якій вирізали абриси та робота продовжувалася.

CHRNZM: – На сьогодні мало хто захоче пройти той складний шлях, щоб відтворити саме ці або такої складності ксилографії. Але стиль, колористика – це ж речі більш здатні для відтворення? Тож повертаючись до початку нашої бесіди – коли Ви сказали, здається, про Японію як музу європейського модерну – можна побачити у Альфонса Мухи відлуння японської гравюри? Чи взагалі, весь ар-нуво – це щось далекосхідно-квітуче?

Ю.З.: – Не можу сказати за все західно-європейське мистецтво модерну, але будівництво місточку до нього почалося з 1868 року. Так звана Реставрація Мейдзі призвела до того, що Японія почала торгувати зі світом – на цьому вже років з 10 до того по-воєнному жорстко наполягали США, Британія та ін. Таки чином, серед інших японських товарів у Європі з’явилася гравюра. Її почати купувати та колекціонувати насамперед художники – це ж було щось цікаве, щось екзотичне, щось інше.

CHRNZM: – Тобто, тогочасний критерій «інше» – це як критерій «прикольно» сьогодні?

Ю.З.: – Треба враховувати один з головних мистецьких трендів 19 ст. – це час кохання Європи до Азії. Починаючі з походів Наполеону до Близького Сходу, виїздів на далекі пленери європейських художників,

CHRNZM: – …а до нашого уявлення про Азію та далекий Схід багато чого додали експедиції та наукові відкриття Семенова-Тянь-Шанського та Пржевальского… треба згадати і замальовки Шевченка під час його солдатчини у нинішньому Казахстані… Та ще й Миклухо-Маклая!

Ю.З.: – …І ось ця любов до гарності, до орієнтальності, почала проникати до Європи. А навзаєм японці отримали технологїї. Які, так само, розвинули і художню промисловість. До речі, наш Національний художній музей України спочатку називався Художньо-промисловий і науковий музей Олександра II.

CHRNZM: – То таке колекціонування та виставки були за відсутності wi-fi каналом поширення цієї моди на орієнтальну культуру Далекого Сходу?

Ю.З.: – Так, мода на продукт почала поширюватися, у т.ч. через музеї та виставки.

CHRNZM: – А наш Ханенко у цей час збирав східне мистецтво…

Ю.З.: – Найбільші східні колекції на території бувшої Російської імперії є у Санкт-Петербурзі З кінця 1850-их років вже є торговельні стосунки, що забезпечили їх наповнення. До речі, японці хоч і закривалися на певний період від усього світу, але не від голландців.

CHRNZM: – На мій погляд, голландці мали на деякі відмінності у спілкуванні з аборигенами порівняно з іншими колонізаторами. І це може бути обумовлено власною історією стосунків з більш потужними візаві – тією ж Іспанією. Тому винесли з цієї історії певні висновки…

Ю.З.: – Треба сказати, що в Японії того часу взагалі існувало поняття про зовнішній світ через сприйняття голландців.

CHRNZM: – Дуже цікаво! Але, повертаючись до виставки «Світ кабукі», поставлю наступне питання: що зараз цікавить людей у японській культурі? І чому вона затребувана колекціонерами, я би сказав, певного штибу: олігархі, підприємці, чоловіки з міцною харизмою?

Ю.З.: – Не тільки ними. Ніжні жінки теж цікавляться артефактами з Японії. Тут у нас є частина експонатів з приватної колекції однієї з таких жінок колекціонерок. А основна частина експозиції – це колекція творів укійо-е, яку Національному художньому музею України подарувало Посольство Японії в Україні у 1997 році. Частину робіт за угодою з Посольством Японії у 1998 – 1999 роках було передано до інших українських музеїв – Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, Полтавського та Севастопольського художніх музеїв. Зараз у нашому музеї зберігається 167 творів майстрів укійо-е школи Утагава.

CHRNZM: – І наскільки Ви відчуваєте високим попит на культуру самураїв як таку, а не тільки на мистецькі особливості ксилографій?

Ю.З.: – Зараз кодексом самураїв дуже захоплюються так звані праві течії. Серед такої молоді ідеї самозречення, жертовності тощо дуже популярні зараз.

CHRNZM: – Але це досить гостре лезо, щоб по ньому пройти, образно говорячи, не порізавшись.

Ю.З.: – А от ходять, уявіть собі. Навіть запрошують до себе лекторів, щоб почути, як правильно цим кодексом користуватися.

CHRNZM: – Чим користуватися – мечем?! До речі, ви знаєте, чим відрізняється харакірі від сеппуку – поперек чи вздовж?

Ю.З.: – Сеппуку – це правильна назва певного способу самогубства, що здійснюється за чіткими правилами самураєм, харакірі – це просторічна назва, це може бути просто самогубство без виконання цих правил . Можливо, хтось так почув та написав, а потім воно пішло в Європу и залишилося там. Але сама техніка втілення виходить за межі нашого культурологічного діалогу (посміхається)

CHRNZM: – Тоді скажіть мені, чому гравюри у вашій колекції згуртовані по 3-4-5? У них є щось спільне? Джерело? Сюжет?

Ю.З.: – Так. Дуже багато відомих для японців п’єс  могло бути джерелом художньої творчості. Треба враховувати, що в історії були досить буремні часи. Міжусобна війна, кланові та станові, як кажуть зараз, «розборки» народили багато гострих сюжетів.

CHRNZM: – Там теж «брат йшов на брата»?

Ю.З.: – Так, і це народжувало певний дискурс, який проповідував: ти не переможеш, але поводь себе як герой. Самураї у кінці епохи Едо вже не були такими могутніми. Але відлуння історій знайшло себе у театрі та гравюрі. Ми бачимо вже романтичне уявлення про насправді страшних людей,  але героїзованих за те, що робили дію, користуючись своїм уявленням про добро. Або про владу.

CHRNZM: – Але ж герої завжди кажуть що вони все роблять заради добра!

Ю.З.: – Авжеж, але часто те добро – у розумінні свого клану. Іноді до історичних персонажів додавали інших – вигаданих: вірного васала, слугу, який віддавав життя за свого хазяїна. Іноді ставили веселі п’єси, наприклад про коханців, які вподобали одну й ту ж куртизанку.

CHRNZM: – Так це ж класичний трикутник!

Ю.З.: – Були й інші класичні сюжети – про японських Ромео і Джульєтту, батьки яких ворогують, а діти закохуються, потім всі гинуть… Такі часи, такі сюжети, така література та, врешті, ілюстрації цього всього. Наприклад, історія про 47 ронінів – вона дуже знана завдяки екранізації. Поруч з цим,  існувала велика цензура, багато тем було табуйовано. І щоб розказати якусь історію, її переносили в іншій час – з 18-го до 15-го ст., наприклад. Тоді цензура не мала заборонити таке «фентезі», але всі розуміли, про яке саме протистояння і кого з ким з сучасників йдеться мова.

CHRNZM: – Японська езопова мова?

Ю.З.: – Класичний метод боротьби з цензурою. А ось ще одна риса театру кабукі того часу, що спричинила до появи серії гравюр – мода на зображення людини поза законом. Була, наприклад, така собі «Банда п’яти», члени якої були страчені ще у 1747 році. Впродовж якогось короткого часу з’явилися п’єси про них, в яких виконувалися ролі вже не реальних лиходіїв а майже «робінгудів». У популярних постановках вони захищали простих людей від поганих самураїв. Тобто театр міфологізував реальних історичних персонажів.

CHRNZM: – Твори яких майстрів ми могли бачити на виставці «Світ кабукі»?

Ю.З.: – На виставці найширше були представлені роботи Утаґави Кунійосі (1798-1861), останнього великого майстра укійо-е та одного з найталановитіших авторів образів акторів театру кабукі. Серед його учнів – Утаґава Куніясу (1794–1832), роботи якого є дуже рідкісними, та Утаґава Йосіїку (1833–1904), відомий не лише як майстер укійо-е, а і як карикатурист у перших газетах після реставрації Мейдзі. Утаґава Кунісада, знаний як Тойокуні III (1786-1865). Яскраві декоративні гравюри представлені поруч з роботами його учнів Утаґави Куніакі, Утаґави Куніакі II, Утаґави Садафусі.

Гравюри утворюють єдиний візерунок з фігур людей і барвистих тканин, каліграфічних написів і прикрас інтер’єру, завдяки чому створюється враження рівнозначності і важливості кожного елементу. Візерунок робить гравюру укійо-е схожою на розкішну тканину з витонченою вишивкою – таку ж, як одяг персонажів театру кабукі.

Попри те, що виставка «Світ кабукі» закінчилася, рік Японії в Україні триває. Та й колекція НХМУ має привабливість у будь-який час. Тож насолоджуємося цвітінням сакури та мистецтвом Сходу!

– Арігато!

– Аната то!